Скляне прокляття - Страница 12

— І яким був результат?

— Нульовим. Лікарі запевнили мене, що чоловік здоровий, як двадцятирічний юнак. Звісно, пам’ять трохи послабшала, та це не так уже й дивно для людей за сорок. Проте я краще за всіх медиків знаю, якою була його пам’ять іще рік тому! — вона похитала головою. — Ця забудькуватість мене страшенно непокоїть. Адже він забуває не якісь побутові дрібниці, які не мають великого значення, ні. Він забуває все те, що складає основу і сенс нашого життя. Раз! — вона клацнула пальцями в повітрі, — і ніби ніколи нічого не було. Натомість, багато чого іншого Рихард пам’ятає досить виразно. Так, він знає, скільки східців веде до наших дверей, скільки книжок у нашій бібліотеці. Навіть може цілими сторінками цитувати будь-яку з них без найменшої помилки. А от про мій день народження так і не згадав! Що б ви на це сказали, пане Гумбольдт?

— Можливо, це якась рідкісна форма послаблення пам’яті, — промовив учений, кахикнувши. — Патологічна забудькуватість.

— Я теж одразу про це подумала. Проте лікарі категоррично не погоджуються з цим. Вони запевняють, що в таких випадках найперше вражається оперативна пам’ять, а вона у Рихарда цілком нормальна. — Жінка простягнула руку до келиха і квапливо ковтнула. — Тепер ви розумієте, чому я звернулася саме до вас?

Шарлотта бачила, як важко говорити Гертруді Беллхайм. Дивно, як їй у таких обставинах іще вдається зберігати витримку.

— А чим же ми тут можемо зарадити? — запитав Гумбольдт.

Жінка відсунула вбік свій келих і твердо глянула на вченого.

— Я хочу запросити вас провести з нами новорічний вечір. Я покликала гостей, більшість із яких — знайомі Рихарда. Можливо, в оточенні старих приятелів його пам’ять відновиться. А ваша присутність матиме особливе значення. І не лише тому, що ви — його давній друг, але й тому, що ви, наскільки мені відомо, маєте надзвичайний хист розплутувати всілякі надзвичайні ситуації. — Спіймавши здивований погляд Гумбольдта, вона вела далі: — Так-так, ви не дивуйтеся: я збирала відомості про вас. І мені здається, що ви — єдина людина, яка здатна розібратися в цій справі. Запевняю, що вашу працю буде належним чином оплачено, а всі видатки відшкодовано. Що ви на це скажете?

Гумбольдт відхилився на спинку крісла й замислився. Потім він стиха промовив:

— Не знаю, що й відповісти. Правду кажучи, все це мене дуже непокоїть, адже Рихард — мій давній друг. Що ж, я приймаю ваше запрошення. Те, що я бачив сьогодні ввечері, просто неможливо собі пояснити. І я не виключаю, що мені вдасться дещо з’ясувати.

— Дякую! Дуже дякую! Ви навіть не можете собі уявити, наскільки це важливо для мене.

— Гадаю, дякувати зарано. Адже ми поки що не знаємо, що робити й у якому напрямку рухатися. Результат може виявитися набагато гіршим, ніж ми очікуємо. Скажіть, а чи можу я поставити вам іще одне, останнє запитання?

— Звісно!

— Якого кольору очі у вашого чоловіка?

Фрау Беллхайм замовкла, а потім на вустах у неї з’явилася легка усмішка.

— Світло-карі. Теплі, сяючі очі кольору ліщини.

— Я сказав би те ж саме, оскільки чудово пам’ятаю колір його очей. Ми ж колись досить довго жили з ним в одній кімнаті.

— Ну то й що ж?

— Справа в тому, що очі в людини, яку ви називаєте своїм чоловіком, зелені. Смарагдово-зелені, кольору свіжої трави.

7

У той самий час у Нью-Йорку

Макс Пеппер стурбовано поглянув на північ. На П’ятій авеню до самого Центрального парку панував повний гармидер. Візок броваря, який поволі їхав десь футів за триста попереду, заїхав у кучугури й перекинувся. Кількасот літрів пива вилилося на щільно притоптаний сніг, і від цього він перетворився на величезну пивну ковзанку. Екіпажі, візки та омнібуси буксували на кризі й зупинялися уздовж і впоперек вулиці, загороджуючи проїзд. Візники, пішоходи й полісмени тим часом сперечалися про те, хто винен і що робити, проте так і не могли дійти згоди щодо того, хто має відповісти за це неподобство й кого слід за це покарати. Ніби від цього щось змінилося б! Гамір і лайки не затихали, незважаючи на те, що на вулиці почалася справжня хурделиця.

Годі було й сподіватися хоч трохи просунутися вперед. Макс поспішав на важливу зустріч і не міг затримуватися. Він визирнув на вулицю. Звідси було вже навіть видно вдалині будівлю «Глобал Експлорер» на перехресті П’ятдесят восьмої вулиці та Іст-авеню. Фірмовий логотип знаменитого журналу, гігантська буква «X», яскраво сяяв у блідому небі сотнями модернових електричних ламп, а десятки прапорів, що оточували величезний глобус, обважніли від снігу.

Іще раз глянувши в заледеніле віконце кеба, Макс прийняв рішення. Він вискочив із екіпажу в пронизливу вуличну холоднечу і швидко попростував уздовж довгого ряду крамничок і ресторанчиків. Дорога виявилася слизькою, а гладенькі шкіряні підошви його черевиків аж ніяк не підходили для зими, а тим більше, для пивної криги. І все ж йому вдалося подолати ті півтора кілометри, що залишалися до офісу «Глобал Експлорер», і жодного разу не впасти. Лише забігаючи нагору широкими сходами, що вели до головного входу, він послизнувся, проте вчасно схопився за перила.

Кабінети редакторів були розташовані на другому поверсі, й Макс трохи захекався, поки піднявся туди. На щастя, двері до зали засідань усе ще були відчинені. Їхній шеф, Альфонс Т. Вандербільт, раз і назавжди наказав зачиняти їх точно в момент початку засідань, тому співробітники, які чомусь запізнилися, змушені були тинятися коридорами й чекати прочуханки, якій незмінно піддавав їх суворий керівник. Після трьох запізнень співробітника негайно звільняли з посади. Тому для того, щоб хоч трохи затриматися і з’явитися невчасно, слід було мати досить вагомі підстави.