Скляне прокляття - Страница 18

— Що? — Оскар ледве примусив себе відвести погляд від дівчини.

— Я кажу тобі про те, що фрау Беллхайм розповіла мені після доповіді свого чоловіка. Вона згадала записи, що їх учений робив під час подорожі Африкою. В його щоденнику містяться два важливі моменти. По-перше, там описано народ догонів, а по-друге, — якийсь метеорит.

Оскар миттєво отямився.

— Метеорит? Шматок гірської породи, що потрапив на Землю з космосу?

— Саме так, синку, — Гумбольдт озирнувся, щоб пересвідчитися, що їх ніхто не чує. — Я хочу показати тобі дещо. Ось ходімо за нами.

Оскар прослизнув слідом за Гумбольдтом і Елізою в одні з бічних дверей, за якими розміщувалася велика бібліотека.

— Ось! — дослідник указав на високу старовинну шафу із заскленими дверцятами. — Тобі тут нічого не впадає в око?

Оскар впритул наблизився до шафи. На перший погляд, вона виглядала бездоганно, та зблизька стало видно, що деякі стекла в ній розбито або вкрито тріщинами. Частина інкрустації зникла без сліду, а в одному зі стекол просто посередині зяяв круглий отвір із оплавленими краями.

Юнак запитально подивився на дослідника, і той кивнув голою.

— Дивно, чи не так?

— Що ж усе це може означати?

— І гадки не маю. Все, що мені відомо, — це те, що такі самі отвори є і в інших кімнатах. Особливо в таких місцях, до яких важко дістатися, або не дуже помітних на перший погляд. Фрау Беллхайм показала їх мені, проте сама вона не може пояснити, звідкіля вони взялися.

— І що ви про все це думаєте?

— Нічого. Зараз наше завдання — зібрати якомога більше інформації. Мені відомо лише, що ці пошкодження з’явилися незабаром після того, як Рихард Беллхайм повернувся з експедиції.

Дослідник схрестив руки на грудях і випростався.

— Ти знаєш, що фрау Беллхайм доручила мені з’ясувати причину хвороби її чоловіка?

— Шарлотта мені розповіла.

— От і добре. Тепер ти можеш уявити, наскільки для нас важливо роздобути цей щоденник. Я певен: там ми знайдемо факти, які нам багато чого пояснять. Я вже просив фрау Беллхайм дозволити мені ознайомитися з нотатками її чоловіка, та вона рішучо відмовила мені під приводом того, що там містяться відомості винятково приватного характеру. Однак, мені здається, що вона просто боїться розлучатися з ілюзіями.

— І чим же я тут можу зарадити? — Оскар зазирнув у прохолодні насмішкуваті очі свого новоспеченого батька. — Зажди-но… Ти… Ти хочеш, щоб я його викрав?

— Я хочу, щоб ти його позичив, — усміхаючись, відповів Гумбольдт. — Я не можу наказати тобі це зробити, проте в мене з’явилося таке дивне відчуття… Коротше кажучи, інтуїція підказує мені, що в Африці з Беллхаймом щось сталося. Щось таке, про що ми обов’язково маємо дізнатися. Беллхайм робить усе можливе, щоб здаватися звичайним хворим, проте чим більше зусиль він до цього докладає, тим більше сумнівів у мене виникає. Знав би ти його раніше! Це був відчайдушний шибайголова, сповнений нестримної енергії й честолюбства. Він завжди точно знав, чого хоче і як цього можна досягти. І досягав будь-що. Правду кажучи, на цьому шляху він понабивав собі чимало ґуль і синців, але жінки завжди упадали за ним. Та ж людина, яку ми бачимо тут, — лише жалюгідна копія справжнього Рихарда Беллхайма. Або це хтось інший, хто намагається видати себе за нього.

Оскар не дуже добре зрозумів, що має на увазі його батько, проте одразу відчув, чого саме він від нього чекає.

— Гаразд, — зітхнув він. — Щоденник то й щоденник. Проте я маю знати, де його шукати і, що найважливіше, коли мені цим займатися?

Гумбольдт глянув на циферблат великого кабінетного годинника, що стояв у кутку бібліотеки.

— Зараз пів на дванадцяту. За чверть години музика замовкне, й усі гості вийдуть на вулицю, щоб зустріти Новий рік просто неба й помилуватися на феєрверк. За моїми підрахунками, ти матимеш аж півгодини. Почни зі спальні — зазвичай там зберігають найпотаємніші речі й папери. Зазирни в тумбочку біля ліжка, потім — у шафу й секретер. Це має бути старенький зошит, досить-таки пошарпаний, — адже він тягав його за собою по Африці майже два роки.

— А коли я його знайду?

— Мене цікавлять лише найостанніші записи — чи немає, хоча б якихось згадувань про метеорит. Ось тобі олівець і аркуш паперу, — Гумбольдт вийняв із жилетної кишені письмове приладдя і простягнув Оскару. — Якщо знайдеш щось важливе, перепиши все докладно.

— Але ж мене можуть там заскочити!

— Ну, то вигадай якусь казочку. Не мені тебе вчити! Згадай свій колишній фах. Іди мерщій, а я спробую якось пояснити гостям твою відсутність.

11

Щойно Оскар ступив на сходи, як за вікном пролунали перші вибухи хлопавок і петард. Як і розраховував Гумбольдт, гості негайно поспішили надвір, за ними залишили будинок покоївки та служники. Наближався урочистий момент — до Нового року залишалися лічені хвилини.

Оскар, який досі ховався за масивним корпусом старовинного годинника, тепер нечутно, наче кішка, підіймався на другий поверх. Жодна дощечка не рипнула під його обережними кроками.

Нагорі він зупинився й озирнувся. Просто перед ним був довгий коридор, до якого виходили двері шести кімнат. Коридор було освітлено газовими світильниками, що ледве жевріли. Він здавався зовсім порожнім. Оскар постояв, уважно прислухаючись.

Здається, і справді нікого немає.

Він рішучо ступив до перших дверей ліворуч і відчинив їх. У кімнаті було зовсім темно. Тим часом небо за вікном освітилося різнобарвними спалахами ракет. На їхньому тлі чітко вимальовувалися дахи сусідніх будинків. У вікнах на іншому боці вулиці теж світилося, там рухалися святково вбрані люди, дехто виходив на балкон, щоб подивитися феєрверк.