Скляне прокляття - Страница 44

Тепер Макс зрозумів, звідки долинала ірландська мелодія. Патрик О’Ніл награвав на гітарі, а Джонатан Арчер і ще дехто з людей Уїлсона відбивали ритм і витанцьовували на розжареному даху. Здавалося, вони не зважали ані на висоту, ані на швидкість.

— А ось і наш Пеппер! — вигукнув Уїлсон, побачивши журналіста. — Чудово, що ви вирішили до нас приєднатися. Нам було вже несила сидіти в цих задушливих купе, й ми вирішили влаштувати собі невелике свято. Приєднуйтеся!

Макс аж ніяк не збирався щось святкувати, проте вважатися серед своїх відлюдником і мізантропом йому теж не хотілося.

— Хочете пива, Пеппере?

— Пива? — здивувався Макс. — А де ж, на Бога, ви його тут узяли?

— У бельгійського торговця, який спершу правив за нього астрономічні гроші. Та ми його вмовили трохи скинути ціну, — усміхаючись, відповів Уїлсон, указуючи на ящик біля себе. — Скуштуйте цього пійла. Тепле, як коров’яча сеча. Але ми у себе в Англії звикли до такого. — Пролунав дружний регіт. Уїлсон передав Максу пляшку й підняв свою: — За успіх експедиції!

— Із задоволенням! — Макс зробив великий ковток.

Пиво виявилося на диво смачним і, незважаючи на свою температуру, освіжало. Ще кілька добрячих ковтків, і Макс уже тримався набагато впевненіше. Більше того — він навіть отримував задоволення від перебування на даху вагона. Сонце палило шкіру, пиво звеселяло душу, а страх десь подівся…

— Просто як в Індії, — засміявся Арчер. — Там ми лише так і подорожували. Одного разу спробуєш, і ніколи вже не схочеш їздити інакше.

Патрик О’Ніл зробив паузу, щоб промочити горло, і знову взявся за гітару. Десь знайшлася скрипка, і хлопці на два голоси загорлали веселу ірландську пісеньку «Кам’яниста дорога». Макс знав і любив її з дитинства, тож надихнувся й підтягнув приспів.

Потім, допивши пиво, він закинув пляшку кудись далеко в савану й почув, як вона дзенькнула, розлетівшись на тисячу осколків. Усі навколо реготали й горлали, відбивали ритм по залізному даху, а відтак неможливо було всидіти на місці й не затанцювати.

Гаррі глянув на друга з посмішкою.

— Ну, що? Здається, тобі вже тут подобається?

— Ще б пак! — відповів Макс. — Просто здорово! Це, мабуть найкраще, що трапилося зі мною за всю цю поїздку. Затанцюймо разом?

— Ну вже ні, дорогенький. І тобі раджу бути обережнішим. Потяг може різко загальмувати, і тоді ти втрапиш просто гієнам на обід.

Та Макс уже не чув цього. Музика гриміла на повну, волосся майоріло за вітром. Давно вже він так не веселився. У нью-йоркських тавернах журналіста добре знали як знаменитого виконавця джиги, старовинного ірландського танцю, і він навіть кілька разів перемагав на танцювальних змаганнях. І хоча зараз у нього не було підходящого взуття, та це йому не заважало.

Дуже скоро всі помітили, що цей борзописець із Нью-Йорка вишкварює нівроку, й почали його заохочувати, вигукуючи та плескаючи в долоні. Джонатан Арчер танцював поряд із ним доти, поки не зрозумів, що Макса йому не перетанцювати. Журналіст був неперевершеним: його ноги злітали вище й вище, а стрибки ставали дедалі ризикованішими.

Темп танцю стрімко прискорювався, пальці Патрика О’Ніла злітали над струнами.

Саме тут усе й сталося. Макс опинився надто близько до краю вагонного даху. Зачепившись черевиком за його жерстяний край, він похитнувся й безладно замахав руками, намагаючись втриматися на похилій поверхні. Та будо вже запізно. Пеппер устиг помітити, як закам’яніла усмішка на обличчі Босуелла, як від жаху розширилися його очі, — й почав падати.

Раптом його схопила за комір дужа рука. Поряд із ним стояв Уїлсон.

Усе сталося надто швидко, майже не помітно для ока. Він відчув лише гострий біль у лікті, залізні руки на шиї й на плечах і одразу ж побачив, що знову стоїть на вагонному даху.

Музика увірвалася.

Всі спантеличено мовчали, втупившись у нього очима.

Гаррі отямився першим.

— Господи, Максе! Ще мить, і ти б розбився на смерті. Я ж тебе попереджав!

— Я просто йолоп, — Пеппер відкинув із лоба мокре пасмо волосся. Він миттєво протверезів, і лише ноги тремтіли так, що коліна підгиналися, і йому довелося сісти просто на іржаве залізо.

Наступної секунди поруч із ним опинився Гаррі.

— Як ти ся маєш, друже??

— Не переймайся. Просто трохи стомився, — Макс оглянувся на свого рятівника.

Уїлсон стояв біля нього, спиною до сонця. Журналісту довелося примружитися, щоб роздивитися обличчя мисливця на метеорити. Та все одно він нічого не побачив, окрім блиску сріблястого штучного ока.

— Дуже дякую, — промовив Макс. — Ви врятували мені життя. Я довіку залишуся вашим боржником.

— Нема за що, — зронив Уїлсон із загадковою усмішкою. — Просто не забувайте про це, коли наступного разу наважитеся шпигувати за мною.

31

Наступного дня близько десятої ранку Оскар і його супутники рушили до західної межі столових гір. Вони їхали верхи на мулах, яких надав у їхнє розпорядження панотець. Він же подбав і про те, щоб мандрівники взяли з собою достатній запас води й продовольства. Значна частина їхнього шляху являла собою досить крутий підйом, стежка була всіяна щебенем, а почасти й уламками скель, тож подорожанам доводилося раз у раз залишати свої сідла й допомагати терплячим тваринам тягти вгору чималий вантаж.

Оскар і Гумбольдт ішли мовчки, а жінки обговорювали подробиці розмови, що відбулася напередодні ввечері під час вечері у священика. Щойно вони опинилися на узвишші, як перед їхніми очима постала вся широка долина внизу. Її протилежний край стрімко здіймався вгору. А далі височіла скельна стіна, відполірована лютими вітрами. На перший погляд, вона здавалася неприступною.