Скляне прокляття - Страница 49

Оскар уже збирався переступити поріг храму, коли раптом йому почувся знайомий голос:

— Вітаю тебе, мій хлопчику!..

Юнак закляк на місці від здивування. Голос звучав дуже близько. А, якщо вже бути зовсім точним, — просто у нього в голові.

— Як добре, що ти прийшов сюди! Я вже майже втратив надію знову побачити тебе.

Оскару аж мову відібрало. Після поневірянь у савані хлопцю вдалося переконати себе, що все це маячня, до якої спричинили перенапруження та спека. Проте зараз сумніву не було: дивний голос і справді існував.

Еліза миттю відчула щось лихе. Вона підійшла до нього й обняла за плечі.

— З тобою все гаразд?

— Я… я не знаю. Щось паморочиться в голові.

Жінка допомогла йому спуститися на кілька сходинок нижче.

— Ти, мабуть, трохи перегрівся на сонці. Може, сядемо?

— Ні, дякую, — пробурмотів хлопець. — Усе гаразд. Мені б водички…

Еліза простягнула йому флягу. Оскар ковтнув і віддав її жінці.

— Уже краще, — заспокоїв він Елізу. — Якесь миттєве запаморочення. Мені здалося, що я чую якийсь голос.

— Голос? — Еліза насупилася.

— Ти тільки не дивуйся, але можу заприсягнутися, що зі мною щойно хтось розмовляв. Я цілком упевнений, тому що голос звучав дуже виразно.

Еліза озирнулася.

— Тобі не здалося, — прошепотіла вона. — Я також дещо чула.

— Справді?

Жінка кивнула.

— Тільки це був не голос, а, швидше, мелодія. Я весь час чую ці наспіви відтоді, як ми потрапили до піщаної бурі.

Оскар ошелешено мовчав. Якщо й Еліза щось чує, виходить тут справа зовсім не в його хворобливій уяві.

— Але що ж це таке?

— Хтозна. Знаю лише одне: ми маємо поводитися дуже обережно. Щось тут коїться незрозуміле. Я відчуваю присутність стороннього. Невідомо, людина це чи тварина, проте воно налаштоване до нас не дуже дружньо.

— Здається, я знаю, що це таке, — голос Гумбольдта долинав неначе здалеку. Учений стояв біля воріт храму, уважно дивлячись на дивний камінь у центрі зали. — «Скляне прокляття», що також відомий як «Небесний Вогонь», або «Око Медузи». — На губах у нього вигравала таємнича усмішка. — Камінь із глибин космосу!

— Це саме той метеорит, про який згадує Беллхайм! — здогадався Оскар.

Гумбольдт кивнув.

— Про цей камінь складено десятки легенд. Я не міг і подумати, що він існує насправді. А ще менше чекав, що ми натрапимо на нього. Лише після уважного вивчення нотаток Беллхайма у мене з’явилися деякі невиразні здогадки й підозри. Та мені не хотілося завчасно розповідати вам про це, бо цілковитої впевненості ще не було. І ось тобі маєш!

— А що це за легенди?

— Приблизно десять тисяч років тому Північна Африка була зеленою і родючою. Там, де зараз пролягає найбільша пустеля Землі, Сахара, виблискували на сонці численні озера, котили свої хвилі до моря повноводі ріки, а серед заростей густої рослинності паслися незліченні череди антилоп, жирафів і слонів, від яких не відставали леви, гепарди та гієни. Та одного дня небо розкололося, і щось стрімко впало з нього на землю — приблизно там, де нині розташований Алжир. І відтоді все змінилося. Дощів більше не було, озера й ріки висохли, земля порепалася від посухи. Першими загинули тварини, а потім настала черга людей. Вижити зуміли тільки найбільш сильні, войовничі та життєздатні племена. Вся Північна Африка перетворилася на розжарене море піску. — Гумбольдт ковтнув води з фляги й вів далі. — Теллем були вихідцями з Сахари, її корінними мешканцями. Якимсь чином вони встановили, що причина грандіозної посухи, що тривала протягом багатьох століть, полягає у незвичайному камені, який упав із неба. Теллем відшукали його, викопали з піску й відвезли якомога далі від своєї батьківщини, сподіваючись, що тепер уже їхня Сахара відродиться. Камінь було піднято високо в гори, щоб він більше не міг нікому зашкодити, але Сахара так і залишилася пустелею. Натомість, самі теллем заплатили за свій сміливий вчинок страшну ціну: камінь змінив їхню природу. Він висмоктав із них життя й перетворив на безсилих рабів. На маріонеток, які здатні за бажання змінювати свій вигляд. Вони зробилися так званими «скляними людьми», — сказавши це, вчений багатозначно глянув на Оскара. — Тепер ви розумієте, що після жахливого випадку з Беллхаймом я не зміг би заспокоїтися, якби не дізнався про справжню причину того, що сталося?

— То, виходить, що саме ця штука і змінила Беллхайма? — Оскар із огидою покосився на зелений моноліт усередині храму, який нібито спричинив виникнення грандіозної пустелі. Це, звісно, нелегко собі уявити, але ж потойбічний голос і загадкову мелодію він чув і упевнений, що це не сон. — Гадаю, нам варто поводитися акуратніше й добряче поміркувати, перш ніж щось робити, а особливо з цим страшним зеленим одороблом.

— Згоден, — Гумбольдт твердо глянув на своїх вірних супутників. — Ніхто з вас ні в якому разі не повинен заходити до храму. Це стосується й тебе, Вілмо. Не робіть жодних спроб проникнути туди. Навіть якщо всі ці розповіді не містять у собі й половини відсотка правди, цей камінь є дуже небезпечним.

Учений вийняв із кишені зошит Беллхайма і відкрив його.

— Я провів чимало годин, намагаючись зібрати докупи фрагменти цієї мозаїки. Багато що мені й досі незрозуміло, та в одному я впевнений: Беллхайм був тут. Він заходив до храму й вийшов звідти іншою людиною. Його особистість, його думки, навіть його почерк повністю змінилися. Від того щирого й привітного хлопця, з яким ми товаришували під час навчання в університеті, нічого не залишилося. Навіть його записи зробилися уривчастими, а думки переплуталися. Якщо порівняти нотатки, які зроблено до й після відвідування храму, в око впадає безліч розбіжностей. Він забув правила граматики, почав недоречно вживати найпоширеніші слова. Складається враження, що він писав щоденник, аби тільки зробити вигляд. І щоб ніхто не запідозрив, що в оболонці його тіла оселилася якась зовсім нова істота.