Скляне прокляття - Страница 54

Двері було відчинено. Жінки почули, як усередині хтось вовтузиться. Еліза приклала палець до вуст і підкралася ближче. Широкоплечий конюх грів воду в металевому відрі.

— Що ж нам тепер робити? — прошепотіла Шарлотта.

Еліза довго придивлялася й, нарешті, щось помітила. Вона вказала поглядом на дерев’яну лопату і виразно змахнула рукою.

— Ти хочеш гахнути його цим по голові?

— Інакше нічого не вийде.

— Тільки будь обережнішою, — попросила Шарлотта.

Еліза прикусила губу і швидко заскочила до стайні. Конюх перебував метрів за п’ять від неї. Стоячи спиною до жінки, він напував коней, водою і підкладав їм оберемки свіжого сіна.

Еліза схопила лопату. Ще метрів зо два… Іще крок…

Жінка замахнулася — і в ту ж мить конюх оглянувся. Його зелені очі втупилися в обличчя Елізи, й вона трохи забарилася. Момент було втрачено.

Чоловік широко роззявив рота. Звідти вискочила довга скляна змія й обкрутилася навколо держака лопати. Миттєвий ривок — і Еліза втратила свою зброю. Шарлотта із жахом спостерігала, як ця людина, а, вірніше, ця істота наближається до її подруги. І коли вже їй почало здаватися, що надії не залишилося, раптом закричала Вілма. Лінгафон багаторазово підсилив звук, і він виявився настільки пронизливим, що Шарлотті довелося затиснути вуха руками.

Реакція конюха була цілком несподіваною. Він здригнувся, засмикався і впав на землю, як лантух із борошном. Його тіло покорчила довга судома.

Еліза, наче, тільки цього й чекала. Вона переступила через чоловіка й відчинила ворота на протилежному кінці стайні.

— Шарлотто, швидше! Бери за поводи пару мулів і виводь на вулицю! Не забудь сідла!

За кілька хвилин ситі й добре відпочилі мули вже стояли за стайнею, чекаючи на хазяїв. Шарлотта кинула останній погляд на конюха, що лежав на долівці. Напад судом у нього вже минув, але він навіть не намагався зупинити жінок. Його груди високо здіймалися, широко розплющені очі дивилися в стелю і, здавалося, нічого не бачили.

Із-за рогу з’явилися Оскар і Гумбольдт. Помітивши конюха, вчений гукнув:

— Мерщій! Нам удалося трохи відірватися від них, проте я не знаю, на скільки. Тож сідаймо верхи й уріжемо поли.

36

Лише коли вони віддалилися майже на кілометр від місії, Шарлотта вперше наважилася озирнутися, і її найгірші побоювання підтвердилися. Виявивши їхню втечу, ченці-місіонери кинулися навздогін, і тепер відстань між утікачами й переслідувачами складала близько п’ятисої метрів.

Шарлотта хльоснула мула. Тварина мчала, не вибираючи шляху і спотикаючись об корчі та каміння. Колючі чагарники шматували Шарлоттин одяг і до крові дряпали руки й ноги. Дорогою дедалі частіше траплялися величезні брили пісковику, які доводилося довго об’їжджати. На це витрачався дорогоцінний час.

Усі четверо з максимально можливою швидкістю просувалися на північ, тримаючись у висохлому руслі річки, яка протікала тут у незапам’ятні часи. Повітря було сповнене дзижчанням комах. Незабаром утікачі опинилися в зовсім незнайомій місцевості. Проте столові гори з кожним кілометром наближалися до них. Нещадно палило сонце, і Шарлотті почасти здавалося, що її посадили під гігантське збільшувальне скло. Піт струменів по її обличчю, заливаючи очі. Вдалині висіла хмаринка пилу, що його здіймали переслідувачі.

— Неймовірно, як вони примудряються утримувати такий темп, — гукнула дівчина. — Адже спека та спрага мали б бути для них і їхніх мулів такою ж проблемою, як і для нас.

— Але ж у них навіть мулів немає, — зауважив Гумбольдт. — Ченці женуться за нами пішки. Але ж ти не забувай, що вони не люди й зовсім не такі, як ми. Спрага їх не лякає. Найбільше ці істоти схожі на автомати, які неухильно рухаються до мети, аж поки не досягнуть її. І зараз успіх явно не на нашому боці.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ось поглянь — це старорічище піднімається високо в гори. Іще кількасот метрів, і нам доведеться залишити мулів і видиратися стрімкими скелями. А це дає нашим ворогам величезні переваги.

Передбачення дослідника підтвердилося, коли вони обминули високий, схожий на шпиль, стрімчак. Стежка закінчувалася за сотню метрів попереду, а далі височіла крута скельна стіна. Біля підніжжя стіни лежала смужка білого піску, принесеного сюди водяними потоками.

Гумбольдт стиснув зуби і лайнувся.

— Саме цього я й побоювався, — вигукнув він. — Що за чортівня!

— Але ж повинна існувати стежка, що веде нагору, — Оскар зсунув капелюха на потилицю. — Адже там, на твою думку, живуть догони. Треба ж їм якось підійматися і спускатися вздовж цієї стіни.

Гумбольдт похитав головою.

— Скелі надто круті, а, до того ж, я не бачу нічого схожого на стежку або сходинки. — На його обличчі з’явився вираз відчайдушної рішучості: — Але все ж таки, гадаю, ми маємо просуватися вперед. Можливо, в кінці ущелини ми щось знайдемо.

Із цими словами він спрямував свого мула уздовж старорічища.

Остання частина шляху виявилася особливо важкою. Дно ущелини було завалене крупним камінням, тому довелося спішитися й вести тварин за собою. Скелі обступали їх з усіх боків так, що неба майже не було видно.

Долаючи метр за метром, утікачі за чверть години дісталися до кінця долини. Тепер гори оточували їх із трьох боків. Справжня пастка.

— Кінцева станція, — похмуро пожартував Гумбольдт.

— А ось і наші переслідувачі, — Еліза вказала назад.

Із-за брил пісковику показалися ченці-місіонери. Вони просувалися неквапливо, проте упевнено і не виявляли найменших ознак утоми. Не розмовляли між собою, не сміялися — просто йшли, долаючи розпадини, видираючись на скелі й обминаючи зарості колючок. Їхні обличчя виглядали блідими й зосередженими, а очі мерехтіли зеленим вогнем. На чолі загону рухався панотець, спираючись на ціпок, і його худорлява фігура у просторій чорній сутані нагадувала городнє опудало, проте не таке вже й безневинне.