Скляне прокляття - Страница 73

— Що за телеграма? — поцікавився Гумбольдт.

— У Дакарі ми отримали телеграму від приятеля Макса, британського журналіста. У ній повідомлялося про те, що сер Уілсон під приводом дуелі прибрав зі свого шляху відомого астронома Франсуа Лакомба, щоб заволодіти матеріалами французьких геодезистів…

— Безсоромна брехня! — проричав мисливець на метеорити.

— …Крім того, там було сказано, що цей випадок було кваліфіковано лондонським судом як «образу її величності». Типовий випадок неправедного судового рішення, якщо вас цікавить моя думка.

— Але ж сер Уїлсон врятував мені життя… — відказав Макс.

— А ти — йому. Хіба цього не достатньо?

— А постріл під час поєдинку з догонами? — запитав Макс. — Якби він вчасно не застрелив дикуна, валятися б мені десь поміж скель із розтрощеним черепом. Фактично, він двічі врятував мені життя!

— Це я стріляв, бовдуре, — відповів Гаррі, сумно й водночас глузливо усміхаючись.

Макс широко відкрив очі від подиву.

— Ти?!

— Я, друже, це я застрелив того догона, який кинувся на тебе з сокирою, — фотограф співчутливо глянув на Макса. — Через тебе я вперше в житті вбив людину. І, повір мені, я б ніколи нічого подібного не зробив, але не міг же я дивитися, як тебе вбивають, і не спробувати втрутитися!

Макс Пеппер вражено застиг на місці. Самовладання остаточно покинуло його, голова опустилася, плечі затремтіли. Журналіст втупився очима в землю і лише після тривалого мовчання спромігся таки підняти голову. Очі його блищали від сліз.

— Вибач мені, Гаррі, але ж я нічого не знав про це.

— Ти й не міг знати. Я сам не хотів тобі казати, проте ситуація надто різко змінилася. Тепер ти потрібен нам.

Макс коливався лише якусь секунду, а потім твердо промовив:

— Сер Уїлсон, боюся, що й мені доведеться подати у відставку. Прошу з розумінням поставитися до того факту, що за теперішніх обставин я не можу більше на вас працювати. Якщо хочете, я особисто повідомлю містера Вандербільта, що розірвав контракт виключно з власної волі. Ви не зазнаєте ані найменших матеріальних збитків.

Уїлсон мовчав, ніяк не реагуючи на його слова. Тоді Пеппер неквапливо попрямував до своїх друзів і став поряд із ними.

Тепер усі очі були спрямовані на Уїлсона. Обличчя мисливця на метеорити поступово наливалося кров’ю — гнів душив його. Тільки Богові відомо, кого з трьох цієї хвилини британець ненавидів більше: Гумбольдта, Гаррі чи Макса.

Нарешті, він порушив мовчанку.

— Яка зворушлива сцена. Я ледве сльозу не зронив. Мені начхати на цього божевільного німця і його команду, але вам, Пеппере, я довіряв. Після вашого мужнього вчинку під час атаки берберів я вже було вирішив, що з вас вийде непоганий хлопець. Однак, тепер бачу, як жорстоко помилявся.

— Мені дуже шкода, що змушений вас розчаровувати, сер.

Уїлсон ступив уперед і зацідив журналісту важелезного ляпасу. Пеппер гепнувся на землю, як лантух із борошном.

— Патрику, заберіть цих зрадників від мене й надійно замкніть! — різко скомандував Уїлсон. — Цілодобово охороняйте. Та глядіть мені. Якщо втечуть, відповідатимете головою. Зараз я маю важливіші справи, та щойно ми витягнемо з храму цей метеорит, нехай начуваються. Отримають на повну!

50

Йатиме тихо скрикнула й схопилася за щоку. Шарлотта, яка схилилася над пораненим догоном із гарбузовою посудиною, повною свіжої води, глянула на неї й перелякалася.

Ліва половина обличчя дівчинки розпухла й почервоніла, ніби обпалена вогнем. Шарлотта кинулася до неї.

— Що з тобою? — вона спробувала обійняти Йатиме. — Що сталося?

Дівчинка мовчала, по її щоках текли крупні сльози. Джабо тихенько повискував.

— Дозволь мені глянути… Боже милий! Хто тебе вдарив?

Йатиме витерла сльози.

Шарлотта здивовано озирнулася. Окрім поранених, поблизу нікого не було. Вони з Елізою вже кілька годин поспіль надавали допомогу людям в імпровізованому шпиталі, й увесь цей час Йатиме провела, сидячи під фіговим деревом і поринувши у свої думки. Шарлотта не знала, що й подумати.

— Елізо!

Темношкіра супутниця Гумбольдта перев’язувала пораненого буквально за два кроки від неї.

— Що сталося, люба?

— Я не розумію… Ти маєш сама це побачити.

Еліза, облишивши пораненого, підійшла до Шарлотти.

— Що тут у вас?

Дівчина вказала на щоку Йатиме.

— Схоже на ляпас, чи не так?

Еліза кивнула:

— Справді. Навіть відбитки пальців добре видно, жінка вказала на виразні червоні смуги.

— Хто це зробив, дитинко?

Йатиме похитала головою. Від болю вона так стиснула губи, що вони зробилися сірими.

— Ми знаємо цю людину?

— Дивно, — сказала Шарлотта. — Йатиме весь час була тут, поруч із нами, й до неї ніхто не підходив.

Еліза задумливо схилила голову, а потім промовила

— Мабуть, вона не хоче говорити. Але є й інший спосіб.

Вона доторкнулася кінчиками пальців до скронь дівчинки й заплющила очі. Але одразу ж їх відкрила.

— Нехай Бог милує, що ж це робиться?

— Що ти побачила?

— Ходімо швидше, — Еліза скочила на ноги й побігла до тогуни, де саме перебували Убіре й інші старійшини. Вже на бігу вона кинула через плече: — Лихо, Шарлотто! Страшне лихо!..

— Геть від мене! — сердито кинув Макс Джонатану Арчеру. — Я вже багато разів казав, що не терплю, коли мене хапають. Чуєте, це вас стосується!

— А мені плювати, подобається тобі це, чи ні, — Арчер і справді плюнув просто під ноги журналісту. — Я тобі від самого початку не довіряв. Просто не доберу, як це старий примудрився взяти з собою такого тупака-янкі.