Скляне прокляття - Страница 79

Він керував роботою доти, поки ящик не було встановлено на потрібному місці. Підійшов Руперт. Очі колишнього докера були сповнені страху, хоча невеликий дерев’яний ящик із написом «Динаміт Нобеля» був завбільшки таким само, як, скажімо, коробка з пляшками віскі.

Уїлсон підняв кришку ящика, і в ніс йому вдарив солодкуватий запах нітрогліцерину. Коричневі бруски шашок було загорнуто в кілька шарів промащеного паперу і, заради безпеки, пересипано піском. Виявилося, що динаміт був у чудовому стані, й це дещо заспокоїло професора.

Він вийняв одну шашку і зважив її на долоні. Потім додав до неї другу, третю й четверту. Чотирьох має вистачити. Запал лежав поряд: дерев’яна основа, до якої було насипано чорного пороху й уставлено бікфордів шнур. Залишалося тільки прикріпити запал до динамітних шашок — і ті готові до вибуху.

Із неба впали перші важкі краплини. Весь цей час Уїлсону ніколи було й угору глянути, тож він не помітив, як насунули хмари. Треба поспішати. Невдовзі запал було встановлено на місце, і мисливець на метеорити звелів своїм людям віднести ящик із рештою динаміту на безпечну відстань від храму.

55

— Сюди не можна. Бос зайнятий, — шлях О’Нілу заступило троє найманців із дерев’яним ящиком у руках.

— Що він намірився робити? — Патрик перевів погляд із напису «Динаміт Нобеля» на обличчя чоловіків, а потім на сходи, що вели до храму.

Поруч із ними стояв сер Джейбс Уїлсон власною персоною, і в руках у нього було щось схоже на рибальську вудку. Але куди це зник Арчер? І що сталося з краном?

— Мені необхідно з ним терміново побалакати, — він відштовхнув Руперта й кинувся вгору по сходах. — Мова йде про наших бранців! — кинув він через плече.

— Стій! — Руперт кинувся за ним, але Патрик виявився спритнішим. — Ану вертай!

Коли асистент забіг на верхню сходинку, Уїлсон обернувся.

— Перепрошую, босе! — гукнув Руперт, хекаючи іззаду. — Я попереджав хлопця, що вам не можна заважати, але він не послухався.

— Добре, Руперте, — озвався Уїлсон. — Повертайтеся до своїх, а я сам тут упораюся. Що сталося, Патрику?

— Бранці, сер… — Патрик важко зітхнув. — Босуелл стверджує, що юнак дуже хворий, може навіть померти. Чи можу я взяти двох людей, щоб відчинити двері й подивитися, що там сталося?

Уїлсон зміряв його скептичним поглядом:

— І ти в це повірив?

— Так, сер. Хлопцеві, здається, і справді зле. Його стан набагато погіршився відтоді, як ми їх замкнули.

Уїлсон на секунду замислився, та все ж заперечувально похитав головою.

— Ні. Може, трохи згодом. Ми маємо важливіші справи. Втім, це добре, що ти тут, Патрику. Мені знадобиться твоя допомога.

О’Ніл здивовано підняв брови:

— Що ви робитимете, сер? Де Арчер?

— Арчер? Так ти ще нічого не знаєш? — глаза Уїлсона люто зблиснули. — Джонатан мертвий. Загинув, коли ми намагалися витягти метеорит із його гнізда. Ось, потримай-но, — він простягнув свою наплічну сумку Патрику.

— Загинув? — Ця новина приголомшила молодого ірландця. — Але… Як це сталося?

— Зараз не дуже вдалий час для того, щоб розводити балачки, — мисливець на метеорити вказав очима вгору. — Ми маємо закінчити все раніше, ніж почнеться злива. А тоді я тобі все розповім. — Клацнула запальничка, Уїлсон підніс вогонь до ґнота бікфордова шнура. Почулося шипіння, гніт спалахнув ясно, майже без диму. Прихопивши з собою оснащений запалом динамітний пакунок, прикріплений до «вудки», Уїлсон рушив до храмової брами. — Ходімо, допоможеш мені!

Обличчя його зробилося дуже серйозним. Патрик узявся за пакунок із зв’язаних докупи чотирьох динамітних шашок. Уілсон тримав його «вудкою». Разом вони розмахнулися й за словом «три» кинули заряд усередину Він упав прямісінько на метеорит. Патрик зачаровано стежив за тим, як догоряє шнур.

— А тепер гайда звідси! — хрипко вигукнув Уїлсон.

Штовхнувши Патрика в спину, він кинувся бігти сходами вниз. Ірландець трохи забарився й устиг помітній як зеленкуватий пісок навколо метеорита почав рухатися, неначе під ним прокинулася якась жива істота. А потім йому здалося, нібито з-під поверхні піску виринула пара великих скляних щупалець, але він не повірив власним очам. Цього просто не могло бути.

— Та що з вами, О’Ніле?!!

Патрик через силу відірвав очі від того, що відбувалося у храмі, й кинувся слідом за босом. Метрів за п’ятдесят від них височів невеликий пагорб. На верхівці росло розлоге дерево, на якому, незважаючи на тривалу посуху, все ще залишилося кілька зелених листочків. Саме за його стовбуром і сховалися двоє чоловіків, очікуючи вибуху.

Вибух розітнув насторожену тишу, наче грім від одночасного удару тисяч блискавок. Оскар відчув, як від потужної вибухової хвилі здригнулася їхня імпровізована в’язниця. Зі стелі посипалася суха глина. Двері ледве встояли, та крізь їхні шпарини до хатки з такою силою увірвалися пісок і дим, що їм довелося затулити руками обличчя. Гуркіт іще не затих, а Гумбольдт уже скочив на ноги й кинувся до дверей. Припавши до шпарини, він визирнув на вулицю.

— Боже милий! — пробурмотів він, коли пил трохи влігся. — Ці люди остаточно збожеволіли. Вони рознесли динамітом храм. Від споруди майже нічого не залишилося. Ось погляньте!

Усі, крім Оскара, підбігли до дверей. Тільки юнак, прислухаючись, дивився вгору. На дах хатинки впали важкі дощові краплі, а незабаром почалася справжня злива.

Із розташованої неподалік скелі зірвалася й із гуркотом покотилася вниз купа каміння. Стовбур і гілки розлогого дерева жалісно скрипіли. Хвиля розжареного повітря здійняла хмари піску, й О’Ніл з Уїлсоном мало не задихнулися. І одразу ж їм на голову посипалися камінці. Патрик міцно притиснувся до виступу скелі, щоб каменепад його не зачепив. Уламки були завбільшки з кулак, а, може, трохи крупніші. Якщо один із них влучить у голову, то ніхто не дасть за його душу й шеляга.