Скляне прокляття - Страница 96

— Прощавай, маленька жрице, — сказала вона. — Нехай береже тебе Великий Змій Дамбала!

Вона поцілувала дівчинку і теж піднялася на палубу. Мотузяний трап прибрали, й «Пачакутек» почав неквапливо підійматися до неба.

Коли обличчя мандрівників, які дивилися вниз, перетворилися на невиразні світлі точки, почувся стриманий гуркіт моторів. Догони на землі замахали руками, й небесне чудовисько попливло на північ, зникаючи в серпанку спекотного африканського полудня.

67

Берлін, березень 1894 року

Будинок здавався покинутим. Двері було замкнено, віконниці зачинено. Садок дивився пусткою — дерева й чагарники вздовж доріжок не доглянуті. З будинку не долинало ані звуку. Поки кучер вивантажував їхні речі, Оскар устиг розглянутися.

— Що тут сталося? — пробурмотів він, простуючи до дверей усипаною гравієм доріжкою. — Таке враження, ніби всі виїхали кудись.

— Так, схоже, що вже кілька тижнів поспіль тут нікого не було, — додала Шарлотта.

Еліза торкнулася пальцями до гравію:

— Я відчуваю, що в будинку хтось є. До того ж, цей слід на доріжці залишено не більше як два дні тому.

Гумбольдт приклав долоні до рота й гукнув:

— Агов! Чи є хтось удома? Це ми, Карл Фрідріх, Еліза, Шарлотта й Оскар. Ми повернулися!

Усі застигли в очікуванні. Раптом замок на парадних дверях клацнув, і ручка опустилася вниз. Двері трохи прочинилися, й у шпарину визирнули два великі ока. Потім з’явилося юне личко: веснянки, руде волосся, задерикуватий носик.

— Лєно! — вигукнув Оскар.

Двері широко відчинилися. З них вискочило дівча й кинулося просто до нього в обійми. Якби хлопець не підготувався до цього, то гепнувся б на землю.

— Що тут сталося? — запитав він. — Чому вдень ніхто не виходить надвір? Навіщо ви зачинилися?

— Ой, усе це через ту жахливу даму, — відповіла Лєна. — Вона приходила до нас уже чотири, а, може, й п’ять разів. І щоразу, йдучи, загрожує, що повернеться з поліцією.

— Дама? — спохмурнів Гумбольдт. — Яка ще дама?

Лєна покосилася на Шарлотту.

— Вона стверджує, що вона твоя мати. Це просто жахіття якесь, а не жінка!

— Моя мати? — Шарлотта пополотніла. — А вона не казала, чого хоче?

У відповідь дівчинка похитала головою.

— Ні. Але сказала, що повернеться. Сьогодні, рівно о четвертій. І цього разу з нею буде жандарм.

Оскар здивовано подивився на Шарлотту. Дівчина розгублено глянула на годинника й промовила:

— О четвертій? Отже, я маю ще три години. Цілком достатньо, якщо поквапитися. — Дівчина скинула вгору підборіддя. — Ти дозволиш мені, дядьку, поки що залишити вас наодинці з нашими численними валізами?

— Що ти хочеш робити?

— Мені необхідно з’їздити до міста. Кучер мене відвезе.

— Навіщо?

— Не можу зараз сказати. Але це дуже важливо, повір. І, будь ласка, не кажи «ні»!

Учений здвигнув плечима.

— Ну гаразд, якщо без цього не обійтися. Ми й без тебе впораємося. Тільки ж, гляди, не запізнюйся. Ти ж уявляєш собі, що тут може влаштувати твоя матуся, якщо їй доведеться чекати?

— Саме тому я і маю поквапитися.

Із цими словами Шарлотта знову сіла в екіпаж. Оскар притримав дверцята:

— Тобі не потрібна компанія? Ми могли б з’їздити вдвох.

Дівчина нагородила його своєю найбільш світлосяйною посмішкою.

— Ні, дякую красно! Існують речі, які жінкам доводиться робити без чоловіків. Але я постараюся швидко повернутися, і з хорошими новинами. Тримай за мене схрещені пальці, щоб усі справи вдало завершилися.

Клацнув батіг — і коні помчали до міста.

Гумбольдт провів очима екіпаж:

— Що ж, можливо, так і справді краще? А зараз — до справи! Лєно, мерщій поклич усіх своїх! Треба позаносити валізи, відкрити віконниці й приготувати чай. Швидше, швидше! У нас іще безліч справ!

Рівно о четвертій гравійною доріжкою зацокали копита четвірки коней. До парадних дверей підкотило розкішне відкрите ландо. В ньому сиділи огрядний чоловік у циліндрі й із бакенбардами і витончена дама у фіолетовій сукні та крислатому капелюсі, декорованому пір’ям білої чаплі. За ними їхав на коні жандарм у синій уніформі з сяючими мідними ґудзиками.

Гумбольдт похмуро спостерігав за непроханими гостями з вікна. Коли у двері постукали, він випростався й пробурмотів:

— Що ж, час настав. До бою!

Оскар пішов слідом за батьком. Важкі двері розчинилися. На порозі стояла Марія Ритмюллер, матір Шарлотти. Висока, пишнотіла, рум’яна дама непохитно-сталевої вдачі. Досі Оскар знав про цю особу тільки з розповідей Шарлотти. Дивлячись на квітучий вигляд пані Ритмюллер, неможливо було повірити, що за станом здоров’я їй доводилося весь час перебувати під наглядом лікарів, а минулий рік провести в санаторії в Хайлігендаммі. Підозри ці тільки посилилися, коли жінка почала говорити:

— Де моя дочка?

Ніяких привітань або ввічливих слів. Вона навіть не відрекомендувала свого супутника, пана в циліндрі.

— Добридень, Маріє, — відповів Гумбольдт, холодно усміхаючись. — Радий, що ти почуваєшся непогано. Сподіваюся, дорога не видалася тобі надто стомливою?

— Облиш ці порожні балачки, Карл Фрідріх! — суворо мовила пані Ритмюллер. — Я тут задля того, щоб забрати Шарлотту. Якщо знадобиться, я вимагатиму від представника влади застосувати силу. — Вона вказала на поліцейського, який втупився в підлогу й не зводив очей із власних чобіт. Уся ця сцена, схоже, не дуже подобалася йому.

— Я тут уже вшосте, й без дочки не маю наміру зрушити з місця!