Скляне прокляття - Страница 15

Зістрибнувши на бруківку, він кинув конюху поводи й допоміг вийти дамам. Оскар зачаровано дивився на свою кузину. Святково вбрана Шарлотта мала просто чарівний вигляд. У довгому пальті, білому хутряному капелюшку та м’яких пухових рукавичках вона була схожою па принцесу зі старовинної казки. Важко було навіть уявити собі, що це — саме та дівчина, майже підліток, яка у важелезних черевиках і чоловічих штанах усього кілька місяців тому піднімалася на гірські вершини й опускалася на морське дно.

— Який красивий і багатий будинок, — здивовано промовила Шарлотта, оглядаючись. — Ніколи б не подумала, що етнографи заробляють таку силу грошей!

Гумбольдт розсміявся.

— Рихард — член Німецького географічного товариства, одного з найбагатших у світі. Щоб стати його членом, треба мати досить серйозні наукові заслуги. Він протягом багатьох років проводив дослідження в Алжирі, Тунісі й Лівії, допомагав розкопувати в пустелі античні міста. Науки про природу та людину іноді можуть бути й досить прибутковими.

Гумбольдт потупцяв на порозі, щоб обтрусити сніг із чобіт і взявся за дверний молоток. Оскар трохи нерішучо пішов слідом за ним. Йому досі ще не доводилося бувати в гостях у таких освічених і високопосадових людей. Втім, Шарлотта сказала, щоб він поводився вільно та природно й не показував своєї ніяковості, а, до того ж, йому зовсім не варто хвилюватися з цього приводу, адже, наприклад, Гумбольдт з Елізою почуваються тут як удома. І все ж таки хлопцю було якось лячно — а що коли хтось поцікавиться його походженням або минулим?

Цієї миті двері відчинилися. Старий поважний дворецький незворушно оглянув новоприбулих гостей від голови до ніг. На ньому був ошатний, добре підігнаний до фігури фрак із довгими фалдами, штани з лампасами й до блиску начищені туфлі. Голову старого прикрашав чубчик коротко підстриженого сивого волосся, а на верхній губі красувалися тоненькі, бездоганно підголені вуса.

— Як накажете вас відрекомендувати? — поцікавився він.

— Карл Фрідріх фон Гумбольдт, Еліза Моліна, Шарлотта Ритмюллер і Оскар Веґенер.

Дворецький злегка вклонився й відступив убік.

— Прошу йти за мною, панове. На вас уже чекають. Навіть у передпокої відчувався запах дорогого тютюну й гарного вина. Із-за дверей долинав розкотистий регіт, вдається, свято було вже в самому розпалі.

Оскар розглянувся довкола.

Повсюди було розставлено й розвішано численні сувеніри й експонати, привезені з далеких країн. Маски, тотеми, щити і зброя — усе напрочуд майстерно зроблено. Більшість предметів було виготовлено з деревини різних порід і прикрашено дрібними мушлями або коштовним камінням. Біля вікна в кутку височіла скульптура, вирізана з суцільного деревного стовбура. Сотні переплетених між собою людських фігур, які тримали в руках кошики та вази. Оскар дивився на неї зачаровано — ніколи в житті йому ще не доводилося бачити нічого схожого на це.

Дворецький запропонував їм зняти пальта і провів до просторого салону.

— Вельмишановні пані та панове: Карл Фрідріх фон Гумбольдт і особи, які його супроводжують!

В салоні вже було десятків зо три гостей — чоловіки та жінки найрізноманітнішого віку. Перед Оскаром замиготіли мереживні сукні, жилети, окуляри в нікельованих оправах, крохмальні манжети, золоті годинникові ланцюжки. В невеликій суміжній кімнаті юрмилися чоловіки. Вони пили бренді й попихкували сигарами.

Наразі гамір у вітальні затих. Погляди всіх присутніх були прикуті до новоприбулих. Запанувала напружена тиша. Можна було почути навіть шипіння газових світильників.

Несподівано двері, розташовані праворуч, відчинилися, й до салону зайшла елегантно вбрана дама.

— З якої нагоди тут у вас така тиша? — із посмішкою запитала вона, але, помітивши нових гостей, просяяла:

— Герр Гумбольдт! Я й не чула, коли ви під’їхали.

Учений вклонився. Фрау Беллхайм простягнула йому руку для поцілунку.

— Безмежно рада вас бачити. І, звісно ж, фрейлейн Шарлотту. Сподіваюся, ми з нею матимемо можливість продовжити нашу перервану бесіду. — Вона обернулася до Елізи. — А ви, певно ж, фрау Моліна. Герр Гумбольдт багато розповідав мені про вас. Для мене величезне задоволення — познайомитися з вами!

— Будь ласка, називайте мене Елізою. Я не звикла, щоб до мене зверталися так офіційно. В таких випадках я починаю сумувати й почуваюся надзвичайно старою.

— Чарівно! Тоді й ви можете називати мене Гертрудою.

— Згодна! — Обидві жінки розсміялися.

Поява господині подіяла на всіх, хто був у вітальні, наче свіжий вітерець.

Потім пані Беллхайм перевела погляд на Оскара.

— Ласкаво прошу до нашої господи, молодий пане. Здається, ви — герр Веґенер?

Оскар, не знаючи до пуття, як йому слід поводитися в таких випадках, одразу ж, за прикладом свого батька, схопив руку жінки й поцілував.

— Як галантно! — сміючись, промовила фрау Беллхайм. — У вас чарівний син, герр Гумбольдт. Прийміть мої щирі вітання, — вона непомітно підморгнула досліднику. — А тепер, коли всі вже зібралися, не бачу жодних причин потерпати від спраги. Бертольде, чи всі гості мають що випити? Чудово! Я пропоную вам підняти келихи за здоров’я мого чоловіка, який повернувся додому після тривалої та виснажливої подорожі!

При цьому вона вказала на високого на зріст худорлявого й дуже серйозного чоловіка, який сидів біля самого каміну. Навколо нього зібралося кілька колег-науковців, і кожний прагнув побесідувати з дослідником. Проте думки чоловіка, здавалося перебували десь дуже далеко. Його погляд раз у раз пересувався з предмету на предмет, ніби він щось зосереджено розшукував. Складалося враження, що він весь час мерзне, незважаючи на сильний жар від натопленого каміну. Чоловік був блідим і ледве стримувався, щоб не тремтіти.