Скляне прокляття - Страница 20

— Так, звісно, ви маєте слушність. — У Оскара пересохло в горлі. Не дуже приємна бесіда.

— І поквапся. Щасливого Нового року, мій хлопчику!

— І вам також. Від щирого серця вітаю вас і вашу дружину!

Беллхайм кивнув і обернувся до вікна.

Оце й усе. Жодних звинувачень, жодних докорів. Оскар відступив до дверей.

— Будь ласка, вибачте мені, що я зайшов до вашого кабінету без дозволу.

— Пусте, мій хлопчику, не переймайся. Та гляди ж, не забудь переказати всім мої вітання. А я, мабуть, залишусь тут, подивлюся феєрверк із вікна. Тут набагато затишніше, — усміхнувся він.

Оскар відчув, як у нього раптом стало легко на душі. Беллхайм не помітив, що хлопець порпався в його секретері.

— Дякую за гостинність! — вигукнув він. — Бажаю вам успіху у ваших нових виступах для публіки! Гадаю, що ваша розповідь про метеорит буде ще цікавішою.

Він прикусив язика. Адже він не мав знати про це. Та нічого не вдієш, що сказано, те сказано.

Етнограф обернувся так повільно, ніби він перебував у тісній діжці з медом. Його очі смарагдово зблиснули.

— Ти щось сказав про метеорит, мій хлопчику?

12

Шарлотта більше не могла приховувати свого розчарування. Оскар так і не з’явився. Чарівний момент було втрачено, можна повертатися до будинку. А, до того ж, це недоречне дядькове зауваження! Невже він і справді вважає, що вона закохана в Оскара?

Смішно, їй-право.

У неї в душі змішалися розчарування й тривога. Що відбувається з цим хлопчиськом? Іноді вона його просто не розуміла. Невже так важко бути пунктуальним, хоча б у такий момент? Оскар і раніше цим грішив, проте зараз перевершив самого себе.

А що коли він зовсім і не винен? Можливо, йому потрібна моя допомога?

Дівчина ладна була вже повернутися до будинку, коли відчула на своєму плечі знайому руку.

— Ні, зараз іще не варто!

Гумбольдт! І обличчя в нього дуже серйозне.

— Дай йому спокій. З ним усе гаразд.

Виявляється, він не лише прочитав її думки, але й точно знає, де Оскар і що з ним сталося.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, і квит.

Шарлотта насупилася:

— Не хочеш пояснювати?

— Він виконує моє доручення.

Шарлотті знадобилася лише одна секунда, щоб усвідомити дядькові слова.

— Доручення? — Вона помовчала. — Ти маєш на увазі… О, ні! Ти що, примусив його зробити щось жахливе?

— Лише заради справи, — відповів учений. — Він має щось для нас роздобути. І лише Оскар здатний зробити це за такий короткий час.

— А якщо його спіймають?

Гумбольдт відвів очі вбік.

Шарлотта відчула, неначе крижана рука дедалі міцніше стискає її серце…

— Звідки тобі відомо про метеорит? — голос Беллхайма звучав із непохитною твердістю.

Оскар і хотів би відповісти, та не зміг. Горло болісно перехопило. Беллхайм підійшов упритул і зупинився. На його обличчі промайнуло здивування. Він обернувся до секретера й уважно оглянув його, а потім знову перевів погляд на Оскара.

— Тепер розумію, — виразно промовив він. — Мої записи…

Оскар позадкував.

— Це… Це зовсім не те, що ви подумали!

— Хіба? А я гадаю, що саме те. Тобі не пощастило, мій хлопчику, — він раптом замовк, обірвавши фразу.

Тепер Беллхайм стояв у центрі кімнати, випроставшись, як жердина, із піднятим до стелі обличчям і міцно стисненими кулаками. Із-за його зціплених зубів долинало тільки якесь невиразне шипіння.

Оскар закляк на місці. Що це з ним? Якась судома чи напад хвороби?

Він хотів було кинутися до дверей, аж тут Беллхайм раптом почав змінюватися. Верхня половина його тіла нахилилася вперед, вигнулася і знову відхилилася назад. Обличчя етнографа викривила моторошна гримаса. Рот роззявився, нібито він намагався закричати, але при цьому не видав ані звуку.

Ледве стримуючи жах, Оскар стежив за тим, як учений хапає ротом повітря. Потім почувся шурхіт і потріскування, нібито неподалік щось горіло. В кабінеті з’явився різкий запах електричного розряду. Етнограф роззявив рота ще ширше, схопився обома руками за нижню щелепу й відтягнув її далеко вниз. Жодна людина не здатна зробити нічого хоч трохи схожого на це.

І хоча страх майже паралізував Оскара, йому вдалося відчайдушно закричати.

Цей крик почула не лише Шарлотта, але й усі, хто в цей час стояв під вікнами, на вулиці.

Так заволати може тільки людина, яка перебуває в страшенній небезпеці.

Шумні привітання миттєво затихли. Хтось упустив на землю келих, і той розбився, сумовито брязнувши. Всі погляди були прикуті до вікон будинку.

У тьмяно освітленому вікні на другому поверсі було видно два силуети. Вони боролися, то розходячись, то зливаючись у єдине ціле.

Першим отямився Гумбольдт.

— Оскаре!

Він схопив свій ціпок і кинувся до парадного входу. Шарлотта й Еліза не відставали від нього. Утрьох вони забігли сходами нагору, а в коридорі Гумбольдт знову гукнув до сина. Жодної відповіді — лише гуркіт боротьби, що долинав крізь замкнені двері із кімнати, розташованої в самому кінці коридору.

— Відімкни двері! — крикнув Гумбольдт.

— Я… я не можу… — почувся голос Оскара.

Не гаючи й секунди учений ударом ноги розбив двері й увірвався до приміщення. Шарлотта побігла слідом за ним.

Картина, яку вони побачили перед собою, могла будь-кого вразити. Пальці етнографа стискали шию юнака. Ноги Оскара майже не торкалися підлоги. Він звивався, намагаючись вирватися, та не міг звільнитися від цих смертельних обіймів. Яку ж це потрібно було мати силу, щоб підняти в повітря шістнадцятирічного хлопця?