Скляне прокляття - Страница 21

Еліза поспіхом засвітила лампу. Зблиснула іскра, спалахнув газ.

— Господи, твоя воля!

Гумбольдт позадкував. Шарлотта затиснула обома руками рот, а Еліза скрикнула, неначе злякана пташка.

Те, що вони побачили при світлі газової лампи, неможливо описати словами. Нижня щелепа Беллхайма звисала мало не до грудей, а з широко роззявленого рота виповзало, звиваючись, щось страшне. Віддалено воно нагадувало величезний язик, що був завтовшки з руку і довгий, неначе велика змія. Цей «язик» пожадливо тягнувся до обличчя Оскара. Він зблискував, неначе був зроблений зі скла, і роздвоювався на кінці, утворюючи пару тонких рухливих щупалець, які вже проникли в ніздрі юнака невідомо навіщо.

Зрозуміло було тільки одне: Рихардом Беллхаймом заволоділо жахливе створіння, а тепер воно намагалося захопити й Оскара.

— Усі назад! — Гумбольдт вихопив свій ціпок-шпагу, і на страхітливого супротивника обрушився могутній удар.

Клинок легко розітнув скляну змію на дві частини. Звиваючись і корчачись, вона з шипінням упала на підлогу. Звук був такий, ніби на розжарену плиту хлюпнули водою. І одразу кабінет сповнився неймовірного смороду.

Те, що лежало на підлозі, ще раз вигнулося, затремтіло й перетворилося на хмаринку диму. На паркеті залишилася тільки жменя піску.

Беллхайм відскочив. Він відпустив хлопця, й Оскар упав на підлогу, кашляючи та хапаючи ротом повітря. Йому знадобилося чимало часу, щоб відновити дихання, і перше, що зробив хлопець, — поквапився забратися геть. Беллхайм тим часом продовжував стояти нерухомо, а потім посунув на Гумбольдта. Обличчя етнографа нагадувало страхітливу маску: рот був широко роззявлений, руки з покорченими пальцями хижо простягнуті вперед.

— Припини, Рихарде, — твердо промовив Гумбольдт. — Це скоро минеться. Я вже прикінчив паразита.

Та етнограф, здавалося, не чув ані слова. В його очах світилося шалене полум’я, а сам він продовжував невідворотно насуватися на колишнього друга.

— Зупинися! Не роби цього! — Гумбольдт витягнув руку, і вістря шпаги торкнулося грудей Беллхайма. — Рихарде, прошу тебе!

Шарлотта тим часом із жахом стежила за тим, що відбувається зі шкірою на обличчі та шиї етнографа. Спочатку вона зблякла, а потім стала й зовсім прозорою. Минуло кілька секунд, і все його тіло зробилося ніби скляним.

Із горлянки Беллхайма вирвався моторошний регіт. Такий сміх не могла видавати людина. Він зробив іще один крок уперед, і вістря шпаги встромилося в його груди. Гумбольдт остовпів.

Шарлотта й хотіла б відвести погляд, та не змогла. Страх був таким великим, що вона продовжувала дивитися на все, що відбувається, не відриваючись і на мить. Наступної секунди клинок із хрускотом вийшов зі спини чоловіка.

Однак той продовжував реготати.

— Хто ти? — злегка затинаючись, запитав Гумбольдт. — Що ти собою являєш?

— Я поглину вас, — пробулькотіла кошмарна істота, витягаючи з грудей лезо шпаги. — Вам сподобається. Скоро ми будемо разом співати. Розумієте? Будемо спі-ва-а-ти!

Він підвищив голос, що тепер нагадував тонке деренчання скла.

Гумбольдт лайнувся. Лють і відчай заволоділи ним. Він кинувся вперед і почав притискати супротивника до вікна. Беллхайм, сміючись і булькаючи, скинув угору руки й готувався атакувати. Шарлотта бачила, як на кінчиках його пальців виростають нові й нові щупальці, готові проникнути в тіло її дядька, та Гумбольдт не здавався. Він продовжував наступати, й незабаром супротивники пересунулися у протилежний кінець кімнати. Коротким ударом Гумбольдт розбив широке вікно, що доходило майже до підлоги, і з лютим вигуком виштовхнув ворожу істоту на вулицю.

Але й це не вирішило справи. Беллхайм оскаженіло вчепився в Гумбольдта й потягнув ученого за собою. Міцно зчепившись і продовжуючи боротися супротивники рухнули з вікна у засніжений сад. Почувся звук глухого удару.

Шарлотта кинулася до вікна. Гумбольдт і Беллхайм борюкалися в кучугурі. Сили вченого були виснажені, його рухи помітно сповільнилися. Беллхайм же, навпаки, звивався й несамовито верещав, ніби крізь нього пропустили електричний струм.

— Холодно! — волав він, намагаючись вирватися і скочити на ноги. Та Гумбольдт усе ще притискав його до снігу.

Гості, а особливо дами, котрі вже попрямували було до будинку, від переляку здійняли галас, коли Гумбольдт і етнограф випали з вікна другого поверху. Затамувавши подих, усі заклякли, стежачи за смертельною боротьбою, і лише Гертруда Беллхайм зберегла самовладання. Вона стрімко кинулася до двох чоловіків, які боролися.

— Гумбольдте! Рихарде! Припиніть негайно! Що це ви таке вигадали?!

Та її слова не справили аж ніякої дії, й тоді жінка не стрималася:

— Це нечувано! Новорічної ночі! Бертраме, розбороніть же їх, мерщій!

Дворецький кинувся виконувати наказ господині, і в цей момент знову вдарили церковні дзвони.

У Німеччині лише віднедавна запровадили єдине літочислення, тож цієї ночі всі дзвони вперше задзвонили рівно опівночі. Та сестри-чорниці з жіночого монастиря, що був розташований неподалік, лише зараз стали навколішки й піднесли святу молитву, а дзвін на монастирській дзвіниці, у свою чергу, привітав настання нового року.

Дзвін цей пролунав зовсім близько, лунко відбився під стін будинків і справив цілком непередбачуваний ефект. Невідома сила підняла Гумбольдта в повітря і швиргонула на сніг, де він і залишився лежати нерухомо. Беллхайм же, навпаки, повівся так, ніби в нього і справді вселилася нечиста сила. Він затулив вуха руками, засіпався й закричав так, що всі присутні, які оточили місце поєдинку, мимоволі позадкували. А потім етнограф знову перетворився: він зіщулився, щосекунди стаючи меншим на зріст, і, нарешті, зовсім зник.