Скляне прокляття - Страница 24


К оглавлению

24

Від цього моменту події почали розвиватися стрімко. Гумбольдт, узявши керівництво на себе, стежив за придбанням приладів і технічного устаткування й займався підготовкою «Пачакутека» до тривалого перельоту. Еліза щохвилини вигадувала безліч доручень для Віллі, Берта, Лєни та Мицика, а тим часом запасала харчі для подорожі. І дев’ятого січня, тобто сьогодні, вони вже були на шляху до Шпандау — тобто, до нової надзвичайної пригоди.

Оскар розплющив очі. Попереду в темряві замигтіли вогники. Смолоскипи відкидали на сніг жовтувате світло й указували їм шлях. Трохи збоку, на узліссі, щось чорніло, неначе ожеред соломи. Його темний силует височів аж на п’ятнадцять метрів. Біля нього рухалися фігури кількох чоловіків. Схоже було, що на них уже чекають. Оскар гукнув до Шарлотти й Елізи:

— Прокидайтеся мерщій! Ми вже прибули.

Вілма, яка врешті-решт також задрімала, вистромила з-під крила замерзлий дзьобик.

— Великий птах? — почувся голос із портативного лінгафону, прикріпленого до її спини.

Оскар погладив Вілму по голові:

— Так, моя люба. Великий птах чекає на тебе. Сідай у кошик, я тебе віднесу.

Ківі не треба було повторювати двічі. Вона миттю зістрибнула з рук Шарлотти й ускочила до кошика. Шарлотта моргала і мружилася після сну.

— О, вже приїхали, — нишком позіхнувши, промовила дівчина. — Котра година?

Оскар підніс ближче до очей кишенькового годинника:

— Одинадцять тридцять.

— За півгодини північ, — знову позіхнула Шарлотта. — За такої погоди просто диво, що ми взагалі доїхали сюди. Нарешті, ми зможемо відігрітися в теплій затишній каюті.

Віллі, який сидів на передку, зістрибнув і допоміг вийти пасажирам. Оскар притримав дверцята саней, і лише після того, як дами східцями зійшли на сніг, витяг звідти кошик із Вілмою. Тим часом на вантажних санях під’їхали Берт і Мицик. Лєну, яка сиділа поряд із Мициком, неможливо було побачити, так вона закуталася. Було видно лише кошлатий хутряний капелюх і грубі рукавиці. Гумбольдт зробив кілька розпоряджень стосовно вантажу і продовжив перервану розмову з чоловіками, які чекали на нього.

Величезні ворота ангару, що був ретельно замаскований під ожеред соломи, відчинилися, й усі присутні побачили повітряний корабель. Світло смолоскипів привітно замигтіло на його яскраво розфарбованих бортах. Щоразу, коли Оскару доводилося бачити «Пачакутек», його вражали потужність і витонченість цього витвору індіанських інженерів. Благородні обриси пасажирської гондоли, величезний балон, що наповнювався газом, підвісні мотори й повітряні гвинти просто вражали. «Пачакутек», подарунок народу, що його інші племена називали «заклиначами дощу», був розмальований прадавніми символами — зміями та драконами. Ті, хто бачив його вперше, відчували незрозумілу боязкість, проте ті чоловіки, яким Гумбольдт доручив охороняти корабель і підтримувати його в робочому стані, вже звикли до цього фантастичного видовища. Подейкували, що граф Фердинанд фон Цеппелін схиляється до того, щоб побудувати такий самий літальний апарат, проте на це йому знадобиться ще багато років.

Сани вже розвантажили, а майно перенесли до вантажних відсіків. Гумбольдт зійшов на борт і увімкнув прилади. Частина водню, що зберігалася під тиском у спеціальних ємностях корабля, почала заповнювати оболонку балону, а решта запустила в дію мотори. Корабель здригнувся, неначе баский кінь, що застоявся у стайні.

Коли всі механізми було перевірено, пролунав сигнал. Гумбольдт склав долоні рупором і гукнув:

— Усе гаразд! Піднімайтеся на борт!

Оскар похукав на пальці. Вони закоцюбли й не слухалися. Та невдовзі він уже опиниться всередині повітряного судна й зігріється!

Хлопець попрощався з друзями, виліз нагору мотузяною драбинкою й допоміг піднятися жінкам. Канати було відпущено, і «Пачакутек» під мелодійний гуркіт двигунів злетів у небо. Оскар, Шарлотта й Еліза згорнули кільцями причальні канати, прикріпили їх до стінок гондоли, й жінки поспішили спуститися в теплу каюту. Гумбольдт установив автоматичний гірокомпас і пішов слідом за ними.

Оскар іще раз наостанок помахав рукою друзям і приєднався до решти мандрівників. Незважаючи на крижаний зустрічний вітер, повітряний корабель легко розвернувся на дев’яносто градусів і полетів на південний захід — просто в зоряну ніч.

15

Наступного ранку.

Столові гори Бандіагара

Сонце вже піднялося над обрієм, коли Йатиме досягла краю стрімчака й опинилася просто над ущелиною. До плато на її протилежному боці залишалося не більше п’ятдесяти метрів, але треба було стати птахом, щоб подолати цю глибоку розпадину. Лише вузький кам’янистий карниз вів до Заборонного міста, а місток, що був створений самою природою на карколомній висоті, поєднував два скельні масиви з пісковику.

Дівчина з племені догонів знала, що діє супроти волі свого батька, ступивши на цей місток, проте вона мала на це особливі, поважні причини. Сьогодні її батько, сільський коваль, спробує запалити вогонь у своєму горні, проте не знайде для цього ані дров, ані деревного вугілля. Через нескінченну посуху хмизу в околицях села ставало дедалі менше, а збирати його було до снаги лише найтерплячішим. Біля підніжжя гір майже не залишилося дерев, а ті, які ще росли й зеленіли, належали іншим хазяям. І варто було їм помітити, що хтось цупить у них хмиз, як одразу ж поспішали поскаржитися на зловмисника сільському старійшині. А за це винного суворо карали. Тому, щоб роздобути дрова, доводилося або вирушати далеко в глиб Сау — пустельної місцини, де росли миршаві чагарники, або наражатися на ризик, підіймаючись у гори. Перебувати на плато суворо заборонялося. Відтоді, як багато сотень років тому таємничий народ теллем доправив до Заборонного міста той горезвісний камінь, над цим місцем нависло прокляття. Згідно з переказом, через нього всі мешканці міста змінилися, перетворившись на чудовиськ. Догонам довелося вести з ними кровопролитну війну, і лише здобувши перемогу, вони поклали край цій страшенній гірській загрозі.

24