Скляне прокляття - Страница 26

— Але яким чином ми визначимо швидкість «Пачакутека»?

— А ось подивися, я тебе навчу, — сказав учений. — Я обираю дві точки на карті й позначаю їх. Ось, наприклад, собори в містечках Луїно й Вальтавалія. Згідно з картою, дзвіниці обох розташовані на відстані 5,4 кілометра одна від одної. Щойно ми опинимося над першою дзвіницею, ти маєш натиснути кнопку секундоміра, а зупиниш стрілку якраз над другою. Знаючи час і відстань, ми легко обчислимо нашу швидкість. Але поквапся, ми вже наближаємося до Луїно.

Оскар підійшов до рундука, в якому Гумбольдт зберігав вимірювальні прилади. Футляр із хронометром лежав на самому верху. Хлопець відкрив його й витяг інструмент — чудовий зразок високої майстерності швейцарських годинникарів виблискував золотом і бронзою. На строкатому циферблаті було закріплено півдюжини стрілок, які оберталися з різною швидкістю й відлічували час у різних точках світу. Прилад дзижчав і здригався, неначе жива істота.

— Готовий?

— Готовий!

— Почнімо, — Гумбольдт підняв указівний палець. — Три… два… один… Натискай!

Оскар натиснув на кнопку й почав зосереджено спостерігати за тим, як секундна стрілка поволі описала повне коло. Потім іще одне й іще. Коли майже спливла четверта хвилина, вчений скинув руку вгору, трохи почекав і скомандував:

— Стоп!

Оскар знову натиснув на кнопку.

— Чотири хвилини п’ять секунд, — доповів він. Гумбольдт узявся за олівець і заходився обчислювати.

Отримавши результат, він усміхнувся.

— Вісімдесят кілометрів за годину, — промовив він. — Непогано, чи не так?

— Як це нам удається розвивати таку швидкість, якщо мотори не працюють?

— Справа в тому, що зараз ми рухаємося разом із повітряною течією. Осідлали вітер, так би мовити. Тож перш ніж затихнути, ця течія доправить нас аж до самого морського узбережжя. Потім ми запустимо двигуни. У цілому ж погода продовжує нам сприяти.

— І скільки нам іще летіти до місця призначення? Гумбольдт мимохіть глянув на карту.

— Загалом ми маємо пролетіти близько чотирьох тисяч кілометрів. Вісімсот із них ми вже подолали. Поділимо три тисячі двісті на нашу швидкість… — Він черкнув на аркушику блокнота кілька цифр і задоволено кивнув. — Майже два дні. Але не схоже, щоб ми могли підгримувати таку швидкість протягом усього польоту, тому — днів зо три. Маю сказати, що це досить непоганий темп.

— Три дні! — Оскар просто не міг повірити власним вухам.

Лише три дні знадобиться, щоб потрапити з Берліна до самісінького серця Африки! Неймовірно! Від самого лише слова «Африка» перехоплює подих і холоне в животі. Колиска людства, край мільйонів диких тварин і сотень таємниць, що й досі залишаються нерозгаданими. Події, описані в одній із найулюбленіших його книжок — романі «Копальні царя Соломона», який було створено фантазією Генрі Райдера Хаггарда, розгорталися саме тут. У романі відважний і винахідливий Алан Квотермейн знаходив легендарні алмазні поклади й дивним чином уникав найрізноманітніших небезпек.

А що чекає попереду на їхню експедицію?

Тим часом Гумбольдт акуратно згорнув усі навігаційні інструменти й заховав їх у рундук. Повернувшись, він сів поруч із Оскаром, вийняв із кишені люльку, неквапливо розкурив її й почав попихкувати, випускаючи кільця синюватого диму.

— Хочу дещо обговорити з тобою, Оскаре.

— Слухаю, батьку.

Гумбольдт скоса глянув у бік кают-компанії, щоб пересвідчитися, що їх ніхто не почує.

— Розумієш, це досить делікатне питання. Вдома, в Берліні, коїлася така метушня, весь час хтось крутився поряд. Проте тут нам ніхто не заважатиме.

— Вважай, що ти мене заінтригував.

Гумбольдт потер підборіддя:

— Навіть не знаю, як розпочати. Дипломат із мене нікудишній, тому одразу скажу про головне.

Оскар здивовано скинув угору брови. Він іще ніколи не бачив, щоб батько був таким зніченим.

— Це стосується твоєї кузини… і тебе.

— Шарлотти й мене?

— Можливо, тобі не дуже приємно зачіпати цю тему, — правив далі вчений. — Гадаю, що я в цьому не помиляюся. Проте побалакати з тобою — це мій обов’язок, і я виконаю його. Як старший друг, та, перш за все, — як твій батько.

— І… і в чому ж тут справа? — Оскар раптом спітнів від хвилювання.

— Я встиг помітити, що ви з Шарлоттою не байдужі одне до одного. Ваші почуття дещо більші, ніж товариські. Я помітив це ще в Перу і протягом нашої подорожі до Палацу Посейдона. Але під час інциденту з Беллхаймом це виявилося особливо яскраво. — Він відкашлявся. — Я не обговорював цього з Елізою, тому що існують такі речі, на які вона дивиться дещо інакше, ніж я.

У Оскара пересохло в роті.

— Відчуваю, що вас вабить одне до одного, — вів далі Гумбольдт. — Я довго думав, чи варто мені втручатися, та після новорічної ночі вважаю, що таки слід…

— Що ти маєш на увазі?

Обличчя вченого сховалося за черговою хмаринкою диму.

— Не клей дурника. Ти чудово розумієш, про що я. Танці, чуттєві доторки, обмін поглядами… Бачив би ти, яке обличчя було в Шарлотти, коли вона дивилася на твою бійку з Беллхаймом! Ще трохи, й вона сама б кинулася на нього з кулаками.

У Оскара злегка запаморочилося в голові. Навіщо батько втручається в це? Адже він і сам досі не розуміє, що насправді відбувається між ним і Шарлоттою. В тому, що він сам закоханий, не було жодних сумнівів, а ось стосовно Шарлотти хлопець зовсім не був упевнений. Вона набагато краще вміла приховувати свої почуття.

— Батьку, ти знаєш, як я тебе поважаю… — стиха промовив він. — Проте, мені здається, що це стосується тільки мене й Шарлотти.