Скляне прокляття - Страница 27

— Тепер уже не зовсім, — Гумбольдт сумно усміхнувся. — Поки її мати в санаторії, я маю подбати про дівчину, адже я — найближча для неї людина. Ця інформація стосується тебе й усіх наших близьких. Тож як відповідальна особа я вважаю своїм обов’язком застерігати вас від усіляких дурощів.

«Он, виходить, як, — подумав Оскар. — Тепер, офіційно ставши моїм батьком, він упевнився, що може диктувати мені, кого любити, а кого ні!». А чи потрібна йому ця жорстка опіка? Якщо такими будуть наслідки цього всиновлення, то — звиняйте, він не згоден!

Схоже, Гумбольдт прочитав його думки.

— Тобі, звісно, непросто з цим змиритися, — м’яко промовив він. — Та я бажаю вам обом лише добра. Я зовсім не уявляю собі, як саме має поводитися батько. Досі протягом кількох десятиліть я жив спокійно, займаючись своїми дослідженнями та винаходами й не відаючи про твоє існування. А зараз маю не лише сина, але й дочку. Це і справді несподівано! Гадаю, ти й сам розумієш, що ситуація непроста, навіть для мене, проте ми не повинні її заплутувати ще більше.

— Не знаю навіть, що й казати, — Оскар страшенно почервонів, горло перехопило спазмом, і він ледве ворушив язиком. — Гадаю, Шарлотті я не дуже-то подобаюсь, — пробурмотів він. — Після новорічної ночі вона мене просто уникала. Весь час проводила на горищі, а якщо я намагався поговорити з нею, відмовчувалася й тікала.

— Насправді? — здивувався Гумбольдт. — А я й не знав. Мені дуже шкода, проте це інша справа. Та що їй знадобилося на горищі?

— Навіть не уявляю, — видушив із себе Оскар. — Можливо, це пов’язане з листом, який вона нещодавно отримала. Одного разу я бачив її сумною і зарюмсаною. — Він і сам ледве стримував сльози — спроба якось приборкати свої почуття виявилася невдалою. — Коротше кажучи, останнім часом ми майже не розмовляли й не бачилися сам на сам, — підсумував він.

Учений знову потер підборіддя.

— Дуже дивно. Що ж, гаразд, розберемося з цим, коли повернемося в Берлін. — Він полегшено зітхнув. — Якщо вже так, то я можу бути спокійним, що справи не зайшли аж надто далеко. А то за вами, молодими, не встежиш. Щойно, здається, тільки поглядами обмінювалися, аж тут, гляди, вже й поцілунки тобі, й обійми, і все таке інше. І оком змигнути не встигнеш… — Він ніяково закашлявся. — Ти, звісно, розумієш, що я не маю ніякого досвіду в подібних справах, проте мені добре відомо, чим усе це може закінчитися. І не дивися на мене так розчаровано — на світі є ще й інші дівчата. Ти хлопець гарний і розумний, тож, гадаю, з цим проблеми не буде, — він із змовницьким виглядом глянув на Оскара. — А як стосовно Лєни? Мені здається, що ти їй подобаєшся. Вона тобі весь час так усміхається!

— Лєна… — зневажливо кинув Оскар. — Але ж вона ще зовсім дитина!

Хай йому грець, невже батько і справді вважає, що він здатний вмикати й вимикати свої почуття, неначе якийсь електричний прилад у його лабораторії? І навіщо він згадав про Лєну? Це просто глузування якесь. Але, хай там як, а він не має аж ніякого бажання продовжувати цю бесіду. Годі з нього!

— Сподіваюся, це все, що ти хотів мені сказати? — запитав юнак.

— Все, — Гумбольдт наостанок пихнув люлькою й підійшов до краю палуби, щоб витрусити з неї попіл.

Оскар підвівся й мовчки попростував на корму.

17

Йатиме, нарешті, ступила на територію Заборонного міста. Навколо височіли самі руїни. Темні, вкриті плямами лишайнику глиняні будівлі з високими дахами, які, здавалося, повторювали своїми обрисами скелі золотавого пісковику, що височіли на обрії. У темних прорізах вікон зяяла пустка. Неначе сліпі очі, вони стежили, як тендітне самотнє дівчисько, озброєне лише дрючком, у супроводі скаліченого собаки невідомої породи крокує вулицями міста, яке люди покинули багато століть тому.

Чим далі дівчинка заходила, тим виразніше розуміла, що своє ім’я це місце отримало недарма. У мертвому місті панувала якась надзвичайна тиша. Скрізь відчувався подих смерті. Крім обережних кроків дитини й фиркання Джабо не було чути ані звуку. Ні сюрчання коників і цикад, ні пташиного щебету, ні шурхоту трави. Нібито духи життя назавжди залишили ці руїни.

Дівчинка зупинилася й поклала долоню на стовбур граната. Кожна жива істота, чи то людина, чи тварина, чи дерево, має свій голос. Дерева розмовляють із деревами, леви з левами, а догони — з догонами. І якщо люди зазвичай розуміють лише людей, то Йатиме розуміла всі без винятку голоси природи. Вона завжди знала, про що хоче сказати рослина, ледве торкнувшись до неї пальцями.

І тепер це їй також удалося. Дерево було старим, кора грубою та потрісканою, проте дівчинка почула, як воно нечутно застерігає її. «Тікай звідси, — говорило гранатове дерево. — Вертай назад. Це місце не для таких, як ти. Повертайся додому й більше ніколи не приходь сюди».

Йатиме здригнулася. Слова було вимовлено так виразно, що це не було схоже на звичайний шепіт дерев. Це був майже крик. Примруживши очі, вона подивилася на сонце й побачила, що його ніби запнуто якоюсь туманною пеленою. Джабо схвильовано повискував.

— Не бійся, — прошепотіла Йатиме. — Дерево тривожиться, але, гадаю, все буде добре. Ходімо далі, — вона заспокійливо погладила по голові свого вірного супутника, проте в її голосі вже не чулося колишньої впевненості.

Міцніше схопивши дрючок, дівчинка рушила далі.

Невдовзі сміливі мандрівники вже стояли посеред майдану. Руїни будинків неначе розступилися, й перед ними постала майже неушкоджена кругла будівля, яка могла бути тільки храмом або святилищем.