Скляне прокляття - Страница 30

Макс вийняв блокнот, щоб зробити нотатки.

— Що ми маємо намір там шукати?

Уїлсон поліз до жилетної кишені й витяг три пожовклі аркушики паперу. Вони були бруднуватими й досить пожмаканими, та мисливець на метеорити поводився з ними так, ніби в руках у нього була якась неймовірна коштовність.

— Ось повідомлення, яке французькі геодезисти надіслали своєму начальству років із десять тому. В ньому викладено суть переказу, який уже багато століть передається від батька синові в цій місцевості. Нібито кілька тисяч років тому тут сталася катастрофа космічного масштабу. Щось незрозуміле увірвалося з навколосонячного простору в атмосферу Землі й досягло її поверхні приблизно там, де зараз розташована пустеля Сахара. Наскальні малюнки корінних мешканців цього регіону підтверджують, що об’єкт мав величезний хвіст — приблизно такий самий, як і в комети, — який простягався по всьому небосхилі. Проте, що особливо цікаво, в переказі не згадується ані про вибух, ані про найменший струс ґрунту. Немає в цьому регіоні й крупних ударних кратерів. Місце падіння об’єкту так і не було знайдено, й офіційна наука невдовзі забула про цю історію. Однак саме цей об’єкт і став причиною того, що колись зелена, квітуча й багата на річки та озера Північна Африка перетворилася на найграндіознішу пустелю на планеті. Згодом там оселився народ, який сам себе називав теллем. Ці люди жили в Сахарі за тисячу років до нашої ери. Саме вони виявили там незвичайний метеорит і перенесли його в інше місце. Навіщо вони це зробили, нікому не відомо. Проте камінь, нібито, й донині лежить у надійному місці на вершині однієї зі столових гір. Згодом, уже в другому тисячолітті нашої ери, цю територію заселили догони, які спустилися з довколишніх гір. Там вони виявили істот, які зовні нагадували людей, та були кошмарними за своєю сутністю. Ці «скляні люди» мали здатність ніби заражувати звичайних людей, і ті перетворювалися на таких само монстрів, як і вони самі. Коли догони зрозуміли, що відбувається, то одразу вирішили захищатися. Вони напали на теллем, обложили і зруйнували їхнє місто, а потім заблокували всі підходи до нього. І донині ніхто не може зійти на заборонену гору без їхньої згоди. Те, що люди народу теллем принесли до міста з пустелі, й досі залишається там. Можливо, у храмі або в якомусь святилищі. Догони навіть дали назву цьому об’єкту — «Скляне прокляття».

Пеппер усміхнувся.

— Так, історія справді вражаюча. І чудово підходить для книги.

— Я радий, що вона вам сподобалася.

— А що, ви і справді в це вірите?

Уїлсон здивовано скинув угору брови.

— А чому б і ні? В Африці сила-силенна легенд, та жодна з них не прожила стільки століть. Французькі геодезисти, схоже, дійшли тієї ж самої думки, якщо записали цю історію й надіслали записи до Парижа. — Уїлсон заклав руки в кишені штанів і випнув широкі груди. — Нам належить отримати відповіді на ряд запитань. По-перше, чи справді існує метеорит або інший космічний об’єкт, і якщо це так, то чому відсутній кратер від його падіння? По-друге, хто такі теллем і навіщо вони перенесли камінь? — Очільник експедиції зробив паузу, і його сріблясте сліпе око допитливо втупилося в усіх, хто зібрався в каюті. — Особисто я не вірю в байки про привиди, але цілком упевнений, що теллем виявили щось цілком незвичайне. Беззаперечним є лиш одне — ми вийшли на полювання на найзагадковіший метеорит, який будь-коли падав на поверхню нашої планети. Залишається лише сподіватися, що він так само лежить у Заборонному місті й чекає на нас там.

Запанувала тиша. Напевне, всі подумки підраховували, скільки може коштувати така знахідка. Не кажучи вже про ту славу й визнання, які чекають на людей, які здійснили це епохальне вікриття.

Єдиним, хто не мріяв ні про славу, ні про гроші, виявився Макс Пеппер.

— Я маю ще одне запитання, сер.

Уїлсон ледь помітно усміхнувся.

— І яке саме?

— Як так вийшло, що французи втратили ці найцінніші документи? І чому вони не відрядили туди власну експедицію? Адже нагір’я Бандіагара частково розташовується на території їхньої колонії — Французького Судану.

— На що ви натякаєте?

Макс знизав плечима.

— Я просто реально дивлюся на речі й дивуюся. Адже документи протягом багатьох років перебували у французів. Чому вони віддали їх вам?

Погляд Уїлсона став жорстким і непроникним:

— Мені не подобається це запитання. Чи не хочете ви сказати, що я викрав ці документи?

— Звісно, що ні. Я…

— Збирайте інформацію, це ваша професія, але позбавте мене від цих дурних підозр. Факт залишається фактом: ми тут, а французи — ні. Решта значення не має. Від вас вимагається одне: документально фіксувати всі етапи діяльності експедиції й супроводжувати ваші репортажі якомога ефектнішими малюнками й фотографіями. Цей звіт призначається для любителів читати про пригоди, а не для міністерства закордонних справ Франції. Якщо ви бачите своє завдання інакше, то ви й ваш колега можете пересісти в Дакарі на корабель, що повертається до Європи.

Макс закашлявся. Такої жорсткої реакції на свої слова він аж ніяк не чекав. Ніби встромив руку просто в розбурханий вулик.

— Я хотів би залишитися тут і виконувати свою справу, якщо ви не проти. Правда ваша, висвітлення у пресі цього питання може зробити мій репортаж надзвичайно цікавим.

— Гаразд, — промимрив Уїлсон. — Тоді обговоримо всі деталі нашої подорожі.

Макс багатозначно глянув на Гаррі. Інтуїція підказувала йому, що попереду на них чекає чимало пригод. І набагато цікавіших, ніж якийсь там старезний метеорит.