Скляне прокляття - Страница 57

Усе село прибігло поглянути на чужоземців. Чоловіки, жінки й діти щільним колом обступили тогуну — таку назву мало приміщення для зборів — і напружено чекали, що скажуть старійшини. Ніхто не промовляв ані слова. На площі панувала напружена тиша. Чути було лише, як десь плаче немовля.

Гумбольдт і Шарлотта вже хвилин із двадцять гарячково морочилися з портативним лінгафоном Вілми. Вони не мали ніяких інструментів, окрім складаного ножика. Не надто сприятливі умови для того, аби перебудувати такий тонкий і чутливий апарат. Та ще й ця клята спека! Очі Гумбольдта заливало потом.

Лінгафон, яким вони зазвичай користувалися під час експедицій, залишився на борту «Пачакутека» і зараз припадав пилом десь у пустелі. Все, що в них було зараз, — маленький перекладач Вілми, тож мандрівники не дуже сподівалися, що їм удасться порозумітися з догонами.

Вілма, між іншим, образилася на те, що в неї забрали дивний пристрій, який давав їй змогу «розмовляти». Вона сердито затупотіла лапами й сховалася в рюкзаку, давши людям зрозуміти, що не збирається залишати своєї сховки.

Шарлотта не втрималася від усмішки.

— Наша вередуха так звикла до перекладача на своїй спині, що не бажає з ним розлучатися, — сказала вона.

— Дарма, не звертай уваги. Захоче їсти — вилізе, — сказала Еліза. — Вона ж у нас усе розуміє.

Учений очистив рулон магнітної плівки й заново вставив його в апарат. Тепер доведеться все починати з нуля. Мова догонів не схожа на жодну з відомих їм мов. Та й вимова є досить своєрідною. Щоб вільно розмовляти догонською, треба народитися в цих горах. Чужоземцю вона дуже важко дається, тож краще й не починати.

Так само, як і завжди, Гумбольдт почав із того, що зафіксував відповідні поняття для чисел, кольорів і відтінків кольору. Потім настала черга таких понять, як «вогонь» і «вода», «світло» й «темрява», «так» і «ні». Він робив усе нові й нові спроби, порівнював і фіксував, водночас регулюючи точний механізм. Лише за чверть години він, нарешті, полегшено зітхнув. Здається, вдалося. Догони, які спочатку дуже зацікавлено спостерігали за його маніпуляціями, поступово почали нудитися й виказувати нетерпіння.

— Нехай буде так, — сказав Гумбольдт. — Краще за таких умов не вийде.

— А якщо не запрацює? — стривожилася Шарлотта.

Гумбольдт закрив кришку приладу й, нічого не відповівши, увімкнув його.

Усередині щось тихо загуло, спалахнула червона лампочка. Учений нахилився й промовив в апарат:

— Мене звати Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Радий із вами познайомитися!

Пристрій обробив його слова й видав переклад. Те, що почули всі присутні, звучало дуже дивно. Якась нісенітниця, незрозумілий набір звуків.

Догони здивовано перезирнулися й почали щось голосно кричати, звертаючись до старійшин.

— Не схоже, щоб у нас вийшло щось путнє, — сказала Шарлотта. — Можливо, ти щось не так зробив?

— Не поспішай, — відказав учений. — Краще ми трохи почекаємо. Можливо, вони дадуть на це якусь відповідь.

Догони продовжували говорити, перебиваючи одне одного. Надто багато різних слів, щоб лінгафон міг упоратися з ними. Нарешті, старійшина, який, мабуть, вважався головою ради, підняв руку вгору й жестом наказав усім замовкнути. Потім відкашлявся, нахилив голову до апарату й промовив щось догонською:

— Я… Мене звати Убіре, — почувся переклад.

Шарлотта здивовано скрикнула. Голос із апарату звучав ясно і виразно. Гумбольдт полегшено зітхнув і підстрибнув від задоволення. Широко усміхаючись, він уклонився й виразно промовив:

— Вітаю!

Старий відповів із посмішкою:

— Іве по!

«Вітаю тебе!» — почулося із розтруба лінгафону.

Члени ради прислухалися, роззявивши роти. Мешканці поселення схвильовано перешіптувалися.

Старий досить довго міркував про щось, а потім запитав:

— Як ти ся маєш?

— Дякую, добре.

— А твоя дружина?

— Теж. Правда, Елізо?

Еліза кивнула.

— А друга дружина?

Гумбольдт іронічно кашлянув і покосився на Шарлотту:

— Теж. Ми прийшли сюди для того, щоб…

— А твій син? — Убіре вказав на Оскара.

— У нього все просто здорово. Ми всі чудово почуваємося, і наші справи ідуть добре. Принаймні, я на це сподіваюся. Я хотів сказати…

— А твоя матуся?

— Моя матуся? Вона… — Гумбольдт на секунду замислився, а потім похитав головою. — Гадаю, що там, де вона зараз, їй добре.

— А твій батько?

— Теж.

— А інші дружини твого батька?

— Дякую за вашу увагу, — в голосі дослідника почулося легке роздратування.

Убіре кивнув із задоволеним виглядом. Він склав руки і схилив голову, жестом даючи зрозуміти, що тепер має говорити чужоземець.

Учений озирнувся, шукаючи підтримки у друзів.

— Що мені сказати старійшині?

Еліза підвелася і щось прошепотіла йому у вухо. Гумбольдт здивувався.

— Гадаєш, варто?

— А ти спробуй!

— Гаразд, гірше від цього не буде.

Він одразу ж звернувся до старого:

— Вітаю вас!

— Дякую.

— Як ся маєте?

— Сева (Дуже добре).

— А ваша матінка?

— Сева.

— А ваш батько?

— Сева.

Схоже, старий був задоволений. Він примружив очі й злегка кивав, відповідаючи.

Шарлотта почала здогадуватися. Ця дивна й, на перший погляд, незмістовна бесіда була частиною ритуалу, що мав якесь особливе значення для догонів. При цьому не важливо, чи дійсно всі ці відповіді правдиві. Найголовніше, щоб виконано було все, як годиться.

— А ваша родина?