Скляне прокляття - Страница 58

— Сева.

Гумбольдт склав долоні перед грудьми.

— Красно дякую.

Убіре розплющив очі й широко усміхнувся.

— Дякую тобі. Ти привітав мене, як догон. Тепер я можу тобі довіряти. Ми розмовлятимемо з тобою як люди однієї крові. — Він також склав руки перед грудьми: — Ласкаво прошу до нашого міста!

— Сева!

Убіре обернув голову, ніби намагаючись когось відшукати поглядом:

— Йатиме!

З натовпу вийшла дівчинка. Поряд із нею, як завжди, крутився пес.

— Я хочу тебе про щось запитати. Підійди ближче.

Темношкіра дитина підійшла до старого, опустивши голову.

— Ти бачила, хто гнався за цими людьми?

Йатиме кивнула.

— І хто ж це був?

Дівчинка промовила слово, яке лінгафон не зміг перекласти. Але старий добре зрозумів, про кого мова. Зі стурбованим виглядом він обернувся до мандрівників:

— Ви побували в місіонерів?

Гумбольдт кивнув.

— Так, ми зупинялися в них. Вони допомогли нам після того, як із нами трапилося лихо.

— Але чому вони переслідували вас?

Гумбольдт помовчав.

— Це важко пояснити.

— Вони ваші друзі?

— Місіонери? Ні. Вони дали нам прихисток, а потім…

Старий уважно стежив за обличчям ученого.

— Що сталося потім?

Гумбольдт перевів погляд на Оскара:

— Можливо, ти спробуєш пояснити?

Оскар схилився до лінгафону, підшукуючи потрібні слова.

— Потім вони почали поводитися дуже дивно, — почав було він. — Коли вони думали, що ми їх не бачимо, то здійснювали вчинки, які не можна пояснити.

— Які саме? — в очах старого спалахнув загадковий вогник.

— Наприклад, зупинялись і дивилися в небо, хоча там нічого й не було видно. Або неправильно тримали книжки. А деякі здіймали руки до неба й заводили якісь дивні пісні, що не були схожими на звичайні церковні співи. Звучали вони, швидше, як скарги. Звісно, це дрібниці, якщо розглядати кожну окремо, та, зібравши все докупи, отримуємо дуже й дуже дивну картину. Та найбільш дивна річ — їхні очі. В усіх місіонерів вони зелені.

Від самого згадування про колір очей ченців-місіонерів багато які догонські жінки злякано закричали, а деякі затулили долонями обличчя. Убіре миттєво зробився серйозним і сумним.

— Виходить, це таки сталося, — поволі промовив він.

— Що саме? Що сталося? — спитав Гумбольдт.

— Те, про що попереджали наші предки. Прадавні астрономи мали слушність. Лихо все ж таки спустилося до нас.

Шарлотта глянула на своїх супутників. Ті розгублено мовчали. Здається, ніхто не зрозумів, що означають ці слова. Зрозуміло було лише одне: чогось доброго від них годі й чекати.

39

Старий жестом звелів розійтися догонам, що юрмилися на майдані. Щойно його територія майже зовсім спорожніла, він звернувся до мандрівників:

— Зайдіть у тогуну!

Покрівля споруди виявилася доволі низькою, тож Оскару довелося нахилити голову, щоб не вдаритися потилицею. Тепер, окрім членів ради й чужоземців, тут нікого не залишилося. Убіре, неквапливо ступаючи кам’яними плитами долівки, пройшов до узвишшя в центрі споруди.

— Наш народ дуже давній, — стиха сказав він. — У незапам’ятні часи ми прийшли сюди з країни, що лежить на півдні. Майже п’ять століть нам довелось переховуватися від ворогів, поки ми, нарешті, не отримали спокій. Гори давали нам надійний захист. На ту пору люди теллем були нашими сусідами, — старійшина вказав на плато з іншого боку від ущелини. — Їх також можна вважати чужинцями, оскільки прийшли вони з пустельних місць на півночі. Старійшини теллем були мудрими астрономами, вони споконвіку займалися вивченням і тлумаченням руху небесних світил. Між нами встановилися найщиріші товариські стосунки, проте одного дня ми помітили, що з теллем відбувається щось дивне. Ми злякалися, дуже злякалися. Наші розвідники повідомили, що в місті, де живуть теллем, зберігається дещо таке, що не належить до нашого світу. Такий собі магічний предмет, схожий на великий камінь…

Убіре спустився з узвишшя, мовчки вийшов із тогуни і ступив на дорогу, що вела на високий пагорб. Брукована кам’яними брилами, вона здалася мандрівникам дуже крутою.

— Теллем зовсім не подобалося те, що ми дізналися про таємничий камінь. Вони боялися. За їхніми словами, саме він колись перетворив родючу і квітучу країну на півночі на жорстоку пустелю. Саме тому вони взяли камінь із собою, щоб сховати його тут, у горах, і спорудили для нього величний храм, де він мав зберігатися довіку, надійно захищений від сонця й дощу й недоступний для людей. Теллем дали йому ім’я: Скляне прокляття… — Старійшина зупинився, щоб зібратися з думками. — Догони, які жили в ті часи, не розуміли, чому теллем завжди розповідають про свій камінь, неначе про живу істоту, але згодом розгадали цю таємницю. Камінь був здатний підкорювати собі людей і тварин. І кожен, хто доторкався до його поверхні, сам перетворювався на холодний камінь. Ні, не на кам’яну статую, — людина зовні залишалася такою само, як і раніше, та всередині в неї оселялися пустка і холод. Ця таємнича сила, як розповідає наша легенда, призначалася для того, щоб завоювати всі до одного світи. І це вже вдалося їй у випадку з нашим сусідом — червоною планетою…

— Ви говорите про Марс?

— Ми називаємо його Ару — Червоний вождь. Колись і він був квітучим і повноводим, аж поки на нього не обрушилося Скляне прокляття.

— Але ж як камінь міг потрапити звідти на Землю? Адже йому б довелося здолати величезну відстань у космічному просторі?