Скляне прокляття - Страница 64

Гумбольдт усміхнувся.

— Схожі на закохану парочку, еге ж?

Юнак похмуро зиркнув на нього. Стосовно них із Шарлоттою батько зовсім не був таким терплячим, як зараз. «Викинь її з голови!» — саме так він і сказав тоді, й Оскар ніколи не забуде цих безжальних слів.

Між тим, Гумбольдт рушив до машинного відділення в кормовій частині повітряного корабля. Він перевірив сонячні колектори та баки з пальним. При цьому його обличчя виглядало зосередженим, але задоволеним.

— Наскільки я розумію, — нарешті, промовив він, — тут усе гаразд. Дякувати Богові, сонячні батареї не пошкоджено. За них я найбільше боявся. Адже це з їхньою допомогою ми отримуємо водень, а відтак і електрику. Оскільки ці елементи в робочому стані, то ми матимемо вдосталь енергії, щоб виконати ремонт. Почнемо з того, що звільнимо корабель. Весь багаж, інструменти й продовольство треба спустити на землю й акуратно скласти. Потім відремонтуємо пробоїни в корпусі. Молоток і цвяхи в нас є, деревину роздобудемо в догонів. Втім, можна затягнути отвори й водонепроникною тканиною, — він узяв олівець і аркуш паперу й почав робити нотатки. — Трохи гірше справа полягає з горизонтальними й вертикальними стернами. Їх доведеться зняти, спустити вниз і полагодити. Відновимо каркаси й обтягнемо їх вичиненими козячими шкурами. Це має спрацювати.

— Але де ж ми візьмемо стільки вичинених козячих шкур?

— Догони — майстерні ремісники. Серед них є й теслі, й ковалі, а є й чинбарі. Упевнений, вони нам допоможуть, щойно подолають цей дурний страх. Складніше з оболонкою дирижабля. З неї доведеться випустити рештки газу. Після того як ми це зробимо, можна спробувати залатати діри. І в цьому нам також допоможуть догони.

— Чому ти так у цьому впевнений?

— Я запропоную їм обмін.

Оскар здивувався.

— Який іще обмін? Ми ж нічого не маємо!

Гумбольдт схрестив руки на грудях, очі його зблиснули.

— Ми знищимо зелений камінь!

42

Джейбс Уїлсон передав бінокль Максу. Обличчя його покривилося, зобразивши щось на кшталт усмішки.

— Ви самі побачите, якщо подивитеся на схід. Столові гори й Заборонне місто на верхньому плато. Саме так, як повідомляють у своїх документах французи. Це там, за скелею.

Макс схопив бінокль, підніс до очей і навів фокус. Професор не збрехав: серед нагромадження скель уже було видно обриси веж і куполів.

— Ну, що скажете?

— Схоже, місто непогано збереглося, — сказав Макс. — Ніби ніхто й не намагався його захопити і зруйнувати. Можливо, тому, що воно лежить в улоговині?

Уїлсон неуважно кивнув.

— Ви навіть не уявляєте, як довго я полюю на цей камінь. Я шукаю його вже половину життя. Повідомлення французьких геодезистів — перше конкретне свідчення, що потрапило мені до рук. Усе, чим я мав користуватися досі, — нескінченні міфи, всілякі вигадки, безглузді історії, що не мають під собою ніяких реальних підстав. — Уїлсон смикнув підборіддям: — Він тут, нагорі! Я це відчуваю. І я заволодію ним, навіть якщо це коштуватиме мені життя.

У душі Макса теж прокинувся мисливський азарт. Тепер, коли вони перебували так близько від метеорита, йому хотілось дізнатися, а чи не марними були всі ті неймовірні зусилля, яких їм довелося докласти під час їхньої важкої подорожі.

Після того як він, ризикуючи життям, узяв у полон берберського ватажка, репортер здобув беззаперечний авторитет серед найманців. Він зробився улюбленцем Уїлсона, весь час їхав поруч із ним і брав участь в усіх обговореннях. І слід визнати — Максу це подобалося. Раніше йому й на думку не спадало, що він може відчувати симпатію до такої суворої людини, як мисливець на метеорити. Проте факт залишався фактом.

Гаррі, навпаки, не довіряв ученому. Спочатку він іще намагався якось застерегти друга, та, зрозумівши, що все марно, поступово віддалився від нього. Макс не міг зрозуміти, чому це Гаррі так дивно поводиться, адже вони з ним залишалися старими добрими друзями. Проте, обміркувавши ситуацію, що склалася, репортер зрештою вирішив, що краще триматися ближче до Уїлсона.

— Як ми туди дістанемося? — спитав журналіст, опускаючи бінокль. — Судячи з усього, скелі майже прямовисні.

Уїлсон указав на сусідню столову гору:

— Он, бачите вузьку стежку на протилежному схилі? Цим шляхом ми й скористаємося.

— Але ж це зовсім інша гора! Між нею і плато, де розташоване місто, пролягає глибока розпадина.

— Якщо вірити французам, між цими двома горами має бути розташований кам’яний перешийок, щось на кшталт містка. Він достатньо міцний, щоб утримати кількох людей. Я його поки що не знайшов, проте абсолютно упевнений, що він існує. Досі вся інформація французьких геодезистів підтверджувалася досить точно. Що й казати — фахівці!

Макс задумливо кивнув.

— Гаразд, припустимо, що цей місток і справді існує. Але ж його охороняють догони. Навряд чи вони дозволять нам вдертися на їхню територію.

Джейбс Уїлсон ляснув журналіста по спині й розреготався:

— Із вас вийде чудовий мисливець на метеорити! Ви завжди прораховуєте ситуацію на два ходи вперед, і це добре. Але мені здається, що догони — взагалі не проблема. І якщо вони не побажають допомагати нам, то нехай начуваються. Я їм цього не подарую. Ми доберемося до своєї мети, хочуть вони цього, чи ні. А тепер — рушаймо!

Опівдні експедиція досягла підніжжя столових гір. Тут уже стало зрозуміло, що між двома горами і справді існує щось на кшталт містка. Звісно, це був не рукотворний міст, як гадав собі Макс, а природний виступ скелі, що був розташований на висоті п’ятдесяти метрів над прірвою. У Макса паморочилося в голові від самої думки, що доведеться на нього ступити. Проте журналіст розумів, що іншого шляху на плато Заборонного міста не існувало.