Скляне прокляття - Страница 66

Він промовчав, не знаючи, що сказати. Щось неприємне було в тому, що Шарлотта ось так мимохіть торкалася найболючіших тем. Але, з іншого боку, це йому навіть подобалося. Вона приділяє йому більше уваги, ніж можна було б очікувати. Що то за знак?

Шарлотта потягнула до себе ящик. Оскар ухопився за нього, і їхні руки зустрілися. Він швидко відсмикнув долоню й почервонів. Дівчина відвела було очі, та потім знову глянула на нього. Тепер вони дивилися просто в очі одне одному, і тривало це так довго, що обоє забули навіть дихати. Оскару здалося, ніби час зупинився. Невідомо, чи минуло всього лише кілька секунд, чи кілька днів, аж раптом Шарлотта зробила крок уперед і обняла його за шию. Юнак відчув тепло її тіла, стрункого й сильного. Здавалося, він навіть чує, як б’ється її серце. Дівчина пригорнулася до його плеча. Її волосся пахло просто дивовижно — сумішшю м’яти й лимона.

Шарлотта підняла голову. В очах у неї був такий п’янкий вираз, якого він раніше ніколи не помічав. Можна її зараз поцілувати чи ні? Думки юнака плуталися, ніби він і справді трохи захмелів.

Цієї миті до нього долинув глухий звук. Спочатку Оскар вирішив, що так калатає його серце, але Шарлотта несподівано розімкнула обійми.

— Ти чув?

— Так. А як ти гадаєш, що це було?

— Не знаю. Схоже на віддалений гуркіт грому. Та на небі ні хмаринки.

Оскар похитав головою.

— Ні, на грозу це не схоже. Я б сказав, що це артилерійський залп.

44

Уїлсон подав сигнал до атаки. Макс разом із англійськими найманцями мав подолати перешкоду, що раптом виникла на їхньому шляху. Згори й досі сипалися дрібні камінці, в повітрі пахло пилом і вибухівкою.

Він бачив, як найманці увірвалися в пролам і почали швидко підніматися стежкою на плато.

Несподівано журналіст відчув на своєму плечі руку Уїлсона. Мисливець на метеорити підбадьорливо усміхнувся й кинувся вперед. Макс підскочив із місця й побіг слідом. Він мчав, як навіжений, вимахуючи своєю рушницею. Атаку було зарані підготовлено, й невдовзі найманці почали займати нові позиції вище на схилі, ховаючись за кам’яними брилами та виступами скель.

І досить вчасно, тому що наразі настала черга догонів почати битву. На загін обрушилася смертоносна злива стріл і списів, за якою стався каменепад. Важкі каменюки засвистіли в повітрі. І раптом черевик журналіста потрапив у вузьку тріщину в скелі.

Пеппер змахнув руками й гепнувся на землю. Одразу ж із схованки вискочив один із догонів. В одній його руці була гостра бойова сокира, а в другій — щит. Обличчя воїна вкривало войовниче розфарбування. Вишкіряючи сліпучо-білі зуби, він замахнувся сокирою, і Макс закляк від страху. Рушниця лежала під ним, журналіст розумів, що врятувати його може тільки точний постріл, але продовжував безпорадно дивитися на догонського воїна, наче кролик на удава. Ще мить — і лезо сокири розпанахає йому череп!

Звук пострілу, що раптом гримнув неподалік, примусив його отямитися і спробувати витягти свою рушницю. Догон смикнувся, на секунду застиг на місці й упав на землю. Очі темношкірого воїна так і залишилися здивовано виряченими.

Звідусіль засвистіли кулі. Нагорі почулися гортанні крики та прокльони. Оборона догонів дала тріщину, в їхніх лавах почалася паніка. Іноді хтось із них зупинявся і стріляв із лука, проте жодна стріла не зачепила людей Уїлсона.

Невдовзі все затихло. Битва скінчилася.

Макс спробував підвестися зі стежки, проте його черевик міцно застряг між каміння, й витягти його було не можливо. Довелося щосили посмикати його кілька разів, щоб, нарешті, звільнити ногу. Незабаром біля нього з’явився стривожений Уїлсон. Він був увесь мокрий від поту й важко відсапував.

— Ну, приятелю, у вас усе гаразд?

— О’кей! — хрипко озвався Макс. — Але був момент, коли мені здалося, що це кінець, і читачі більше не побачать у газеті підпису Пеппер.

— Ось вони, вади професії! Але ж ви живі, й це найголовніше, — голосно засміявся Уїлсон. — Принаймні, ми таки завдали перцю цим чорнопиким, чи не так? Тікали світ за очі, як перелякані зайці! Непогана робота, хлопці!

Макс глибоко зітхнув. Він іще ніколи не брав участі в бойових діях. Серце його калатало так, що, здавалося, ось-ось вискоче із грудей. Коліна підгиналися, наче ватяні. Просто огидне відчуття!

Уїлсон щосили ляснув його по спині:

— Ви билися, як справжній чоловік. Я пишаюся вами! Проте зараз ми маємо повернутися за нашими кіньми. Догони ще не скоро оговтаються, проте дуже сумніваюся, що ми остаточно від них відкараскалися. Це гордий і войовничий народ, тож, гадаю, вони не забаряться з наступним ударом. Нам треба постаратися якнайшвидше перетнути міст і закріпитися на іншому боці ущелини. Маємо ще безліч справ!

Промовивши ці слова, він зник серед пилу й диму, що клубочився на стежці.

Макс нетямився від гордощів, але, обернувшись, побачив позад себе Гаррі. Худорляві руки фотографа стискали рушницю, а очі не відривалися від курної стежки під ногами.

— Ти чого такий похмурий? — запитав Макс. — Ми здолали їх. Хіба ти не радий, скажи мені?

Гаррі зціпив зуби. Куточки його рота здригнулися.

— Радий? Чи ти не сповна розуму, Максе? Нам варто було б соромитися. Адже вчинити таке можуть лише нелюди. І це не перемога, а справжня бійня, — він скоса глянув на нерухомі закривавлені тіла поранених і вбитих догонів. — Ніколи я ще не почувався такою нікчемною жорстокою тварюкою, як зараз.

Макс розгубився:

— Що ти таке кажеш? Адже це вони напали на нас, чи не так?