Скляне прокляття - Страница 67

— Після того, як ми зруйнували їхнє укріплення.

Макс похитав головою:

— А до того? Уїлсон намагався вести з ними переговори, та йому відповіли метальними списами. Ти ж сам це бачив! — Макс дедалі більше гнівався. — Ти просто ревнуєш, як хлопчисько! Заздриш, що Уїлсон мені довіряє. Догони — це не добродушні дикуни з пригодницьких книжок для підлітків. І жарти з ними можуть погано закінчитися. Ось глянь, — він указав на свій черевик, щоб наочно підкріпити ці слова. — Один із цих негідників ледь не зарубав мене, коли я втрапив ногою в тріщину між камінням і впав. Він підібрався до мене впритул. Його сокира вже засвистіла в повітрі, щоб розколоти мені голову, як гнилий гарбуз. І якби не чийсь влучний постріл в останню мить, мої мізки розлетілися б по всій стежці. Нехай Господь благословить того, чия рука тоді не здригнулася.

— Згадувати ім’я Боже в таких обставинах — блюзнірство.

Максу остаточно увірвався терпець. Уїлсон врятував йому життя на даху потяга, і журналіст почувався довічним боржником керівника експедиції.

— Знаєш, що я тобі скажу? Можеш говорити про Уїлсона та його людей, як тобі завгодно, це твоє право, але краще вибирай момент, коли мене немає поряд. А то я ненароком можу забутися.

Із цими словами він обернувся спиною до друга.

45

Сонце вже хилилося до обрію, коли мандрівники в супроводі Йатиме добралися до столових гір. Хоча вони й вирішили, що проведуть ніч біля «Пачакутека», ніхто так і не зміг заснути. Всіх мучила тривога: що відбувається в місті догонів?

Ще здаля Шарлотта зрозуміла, що сталося щось жахливе. Схилами гори стелився густий дим. Перешкода, яку звели догони для захисту міста від зовнішнього світу, зникла — лише за двома кам’яними брилами характерної форми можна було визначити місце, де вона колись була. Підійшовши ближче, вони побачили, що геть усі схили вкрито кіптявою й уламками скель. Подекуди ще догоряли понівечені дерева. Йатиме, яка йшла попереду, переступила через купу щебеню і скрикнула. Землю навколо покривали відбитки підошов і сліди босих ніг. Скрізь чорніли плями засохлої крові, валялися уламки списів і щитів, розтоптаних важкими армійськими черевиками. Ті, хто напав на догонів, були далеко не новачками у військовій справі й діяли зі звірячою жорстокістю.

Гумбольдт, важко ступаючи, рушив у бік догонського міста. Губи його були міцно стисненими, брови зійшлися на переніссі. Хтозна, про що він думав цієї хвилини.

Перш ніж вони побачили вцілілих догонів, Шарлотта почула їхні голоси. Догони співали. Сумовита поховальна пісня тоскно розлягалася над хатинками. Місто неначе було оповите саваном.

Поряд із дівчиною раптом пролунав стогін. Оскар! Обличчя в нього смертельно зблідло, юнак задихався.

— Що сталося? Ти… тобі зле?

— Я… не знаю, — ледве спромігся вимовити Оскар, стискаючи зуби, щоб не закричати. — Це почалося, коли я почув… співи. Можливо, то через ці звуки…

— Твоя рука?

Він кивнув.

Шарлотта пошукала очима дядька. Гумбольдт, Еліза і Йатиме вже пішли вперед.

— Покликати Гумбольдта? — запитала вона. — Мені здається, тобі терміново потрібна допомога.

Оскар спробував її зупинити:

— Не варто, мені вже набагато краще. А батько зараз має важливіші справи. Допомога потрібна не мені, а догонам. Он, лиш поглянь.

У тіні тогуни стояли десятки нош із пораненими. Біля них метушилися жінки в чорному одязі і численні діти. Вони змінювали пов’язки, приносили пораненим воду й нехитру їжу.

— Тоді дозволь мені самій зняти пов’язку й оглянути твою рану, — запропонувала Шарлотта.

Та Оскар похитав головою.

— Не можна гаяти часу, — заперечив він. — Те, що сталося з догонами, є набагато важливішим.

Шарлотта завагалася. Вона розуміла, що, можливо робить щось не так, але ж її дядько і справді не мав жодної вільної хвилини. Він уже стояв серед поранених і бесідував зі старійшинами.

— Добре, — нарешті, вирішила вона. — Але щойно ми надамо першу допомогу пораненим воїнам, обов’язково оглянемо твою руку. Обіцяєш?

— Звісно!

У цей час до них, утомлено спираючись на ціпок, наблизився Убіре. Здавалося, старійшина ледве пересуває ноги. Його обличчя, завжди жваве та розумне, зараз здавалося сірим і виснаженим, а повіки набрякли, неначе від сліз.

— Що тут сталося? — одразу спитав Гумбольдт.

— Те, про що я й казав тобі, — старий із гіркотою глянув на поранених воїнів. — Вони прийшли з вогнем і громом. Із їхніх пальців вилітали блискавки, наші чоловіки не могли їм протистояти.

Він замовк.

— Із вогнем і громом? — спохмурнів Оскар.

— Рушниці та ручні гранати, начинені динамітом, — пояснив учений. — Схоже на добре озброєну банду. Цікаво, хто це так поспішає потрапити до Заборонного міста. Ви не запам’ятали обличчя цих людей?

Убіре кивнув:

— У них така сама шкіра, як і в тебе. Їхній проводир — великий кремезний чоловік із густим волоссям. Він має різкий голос і дуже злостивий погляд, а одне око в нього холодне і сріблясте, наче осінній Місяць.

Гумбольдт явно стривожився:

— Наче осінній Місяць?

Убіре кивнув.

— Що це означає? — Шарлотті здалося, що Гумбольдту відомо, про кого саме говорив старійшина.

— Існує одна-єдина людина, яка цілком підходить до цього опису, — стиха промовив Гумбольдт і звернувся до Убіре: — Де вони зараз?

— Засіли на протилежному боці ущелини.

Обличчя Гумбольдта залишилося незворушним, незважаючи на те, що в цю хвилину він відчував найсправжнісінький жах.