Скляне прокляття - Страница 76

Якби помічник Уїлсона заявив, що на душі в нього спокійно, він би збрехав. Джонатан Арчер був людиною тверезою, навіть скептичною, однак за останні роки вислухав стільки історій про цю зелену брилу, що ладен був повірити у що завгодно.

Позичивши в Руперта грубі шкіряні рукавиці, Арчер зверху них іще до ліктя обмотав руки товстою вовняною тканиною. Так само він захистив і ноги, щоб жодна зелена піщинка не змогла проникнути під шкіру. Адже він зовсім не бажав бути з’їденим ізсередини. Потім Арчір вдягнув шкіряну куртку, і Руперт обв’язав його канатом навколо поясу, надійно затягнувши всі вузли.

Ось і все. Арчер узявся за канат, що закінчувався чотирма стропами з петлями, спустив ноги в отвір і кивнув докеру:

— Давай!

Руперт натиснув на важіль, і канат трохи послабився.

Арчер ковзнув униз і завис у повітрі, продовжуючи повільно спускатися. Метеорит наповнював простір під склепінням купола таємничим зеленим світлом і здавався прекрасним, як зелений оазис посеред випаленої сонцем пустелі. Вугільно-чорний обсидіан і золото вигідно підкреслювали основний колір каменю. В цьому смарагдово-зеленому сяйві хотілося повністю розчинитися. Арчер досить довго роздивлявся камінь, поки не відчув ривок канату.

— Гей, Джонатане! Чи ви там задрімали? — почувся здалеку голос.

— Що? — він здригнувся й розплющив очі.

В отворі купола чорнів силует докера. Руперт продовжував потроху витравлювати трос.

— Уже дві хвилини ви не відповідаєте на запитання.

— Як ви сказали? — схаменувся Арчер.

— Ви теліпаєтеся там, як у тім’я битий. Я вирішив, що варто поцікавитися, чи все з вами гаразд.

Арчер струснув головою. Що з ним сталося? Він цілком отямився, свідомість була ясною, та, здавалося, що з його тіла пішла половина життєвих сил. Ніби хтось усередині натиснув найголовніший вимикач. Клац! — і готово…

— Усе гаразд, сер! — гукнув він. — Просто трохи замріявся.

Замріявся? Брехня. Швидше, відключився, та зізнаватися в цьому він не хотів. Клятий камінь! Арчер пригадав, як вдивлявся в його зелену безодню, а потім…

— То що ж, продовжимо?

— Звісно, сер!..

Він протер очі. Камінь був уже зовсім близько. Звідси він міг добре роздивитися золоті промені й обсидіанове кільце. Аби лиш устигнути накинути на них петлі — і геть звідси! Залишається три метри, два… Зелений камінь сяяв просто під ним. Ну й одоробло! Чи потягне його підйомний кран?..

Ага, ось і вістря променів. Неначе блискучі списи вони тягнуться назустріч Джонатану Арчеру, чиє ім’я скоро стане відомим самій королеві Великобританії.

Він злегка розгойдався, щоб дотягтися до них і приготував першу петлю. Та не встиг Арчер накинути її на перший промінь, як щось сталося. Метеорит засяяв набагато яскравіше. Зелень змінилася червоним, а потім жовтим пульсуючим світлом. Зі свистячим шипінням із надр моноліту вирвався білий промінь, і безпорадна людина, підвішена на довгому канаті, опинилася просто на його шляху.

Арчер устиг відчути, як промінь доторкнувся до його лоба, і здригнувся. За лічені секунди перед його внутрішнім поглядом промайнули незчисленні зірки та планети потім усе поринуло в пітьму…

Оскар морочився з пов’язкою. Тепер уже було просто необхідно глянути, що ж насправді відбувається з рукою. За останні півгодини біль набагато збільшився.

Там щось було. Щось чуже. І воно прагнуло вирватися. Зовсім як тоді, коли в нього збільшувалися м’язи й на тілі в найнесподіваніших місцях починало рости волосся. Ці відчуття були дещо схожими, проте зараз боліло набагато сильніше.

Біль охопив уже всю ліву половину тіла і шпигав у ногу. М’язи були страшенно напружені, наче від судом. Іще кілька хвилин — і він просто не витримає.

Решта бранців зібралася у протилежному кутку хатини й тихо перемовлялася між собою. Швидше за все, Гумбольдт розповідав про результати проведених ним дослідів, а, можливо, мова йшла і про його стан. Час від часу хтось із них нишком оглядався, щоб подивитися на Оскара. Треба бути гранично обережним.

Раптом із боку храму почувся дивний шум. Глухий хлопок, слідом за яким пролунав здавлений крик. Усі скочили на ноги й припали до шпарин у дверях. От і добре, зараз він здихається від цієї клятої пов’язки.

Оскар розстебнув шпильки, якими було закріплено кінці бинтів, і потягнув зубами за вільний кінець. Пов’язка одразу трохи ослабла. Юнак зробив усе так швидко, що ніхто не звернув на нього ніякої уваги.

Іще мить — і пов’язка почала піддаватися. Місіонери не пошкодували перев’язочного матеріалу. Його вистачило б, щоб забинтувати його від голови й до ніг, та ще й бинти було накладено якимсь не відомим Оскару способом. З якого б це дива брати-місіонери так старалися? Може, вони намагалися щось приховати?

Юнак згадав лиховісну усмішку керівника місії. Вона ще довго ввижалася йому в кошмарних снах. Залишалось сподіватися, що нічого поганого вона йому не віщувала.

Зціпивши зуби, він продовжував розмотувати бинт. Залишалося всього кілька витків. Іще трохи — і справу зроблено. Нарешті, він зірвав пов’язку й відчув на обличчі гарячу хвилю повітря. В ніс ударив важкий сморід.

Оскару довелося трохи відсапатися, й лише після цього він наважився глянути на власне передпліччя. Шкіра на його руці стемніла і дивно вилискувала. Але тут, у напівтемряві хижки, не можна було добре побачити, що було тому причиною. Мабуть, краще підійти ближче до отвору під стелею. Вистачить навіть тонкої смужки денного світла.

Оскар простягнув руку вгору.