Скляне прокляття - Страница 81


К оглавлению

81

Гумбольдт раптом відчув, що хоче доторкнутися до юнака, та вчасно схаменувся й відсмикнув руку.

— Це ти, Оскаре? — запитав він.

Юнак мовчав, злегка схиливши голову, ніби не міг зрозуміти, хто це перед ним стоїть. Він якось дивно усміхався, а потім промовив:

— Почалося…


Патрик О’Ніл не знав, що саме вразило його найбільше. Чи то вигляд зруйнованого храму, а чи те, що метеорит розколото вибухом на безліч уламків. І споруда і космічний камінь являли собою надзвичайну цінність для науки. А те, що вони перетворилися на руїни й купу осколків під ногами, дало йому змогу остаточно переконатися в тому, що його бос збожеволів. Ця людина неспроможна відповідати за власні вчинки. Тож не можна дивуватися, що Уїлсон здатний пожертвувати життям будь-кого зі своїх супутників заради досягнення примарної честолюбної мети.

Несподівано його пронизала ясна, як денне світло, думка: всі вони загинуть іще до того, як устигнуть заробити хоча б фунт стерлінгів. Патрик раз у раз із жахом згадував скляні щупальці, які простяглися з глибини піску на підлозі храму.

— Роби хоча б щось, — перервав його роздуми Уїлсон. — Ми маємо не так багато часу, як хотілося б. Он, дивися, в тебе під ногами аж два осколки!

Патрик неохоче відкрив металеву бляшанку з-під консервів і вийняв із сумки щипці. Доторкатися до уламків метеорита голіруч йому чомусь не хотілося.

Він нахилився вперед і вже хотів було підняти два невеликі зелені камінці, але раптом здивовано зупинився. Вони рухалися!

Патрик придивився. Немає жодних сумнівів: один із осколків швидко збільшувався. Його мокра від дощу поверхня порепалася, і раптом камінчик затремтів і розколовся на дві частини. Вони розкрилися, й на світ з’явився такий самий за формою осколок, тільки набагато крупніший. Потім весь процес повторився — з тим самим результатом.

Молодий чоловік зачаровано дивився на це, не в змозі відірватися.

— Сер! — його голос звучав неприродно. — Може ви глянете на це, сер?

Мисливець на метеорити не реагував. Його погляд був прикутий до землі, очі широко відкрилися. І не лише в нього: звідусіль чулися вигуки людей, які не приховували свого здивування і жаху. І справді, від того, що відбувалося навколо них, можна було збожеволіти. Краплини дощу падали на землю, видаючи дивний звук, ніби вистукували паличкою по дверцятах скляної шафи з кришталевим посудом.

Тим часом зелені напівпрозорі камені продовжували рости й розмножуватися. Деякі з них уже зробилися завбільшки з футбольний м’яч. Повсюди на землю сипалися все нові й нові осколки. Майданчик, на якому колись стояв храм, тепер був усіяний сотнями й тисячами мерехтливих пульсуючих камінців. Схоже, метеорит розколовся на стільки дрібних осколків, що й перелічити було неможливо.

Патрик почувався карликом у дивовижній позаземній оранжереї. Один камінець почав рости просто під підошвою його чобота. Цього страхіття він не витримав і кинувся навтьоки — туди, де стояла хатинка з полоненими. Він не міг би точно сказати, чому обрав цей напрямок, проте ноги самі несли його туди.

Пробігши метрів сто, О’Ніл згадав, що забув узяти свою сумку. Він зупинився, важко відсапуючи. І раптом побачив просто перед собою чотирьох бранців, один із яких видався йому давно знайомим — надзвичайно високий і стрункий, із загостреними рисами обличчя.

Молодий чоловік схопився за ніж — єдину зброю, що знайшлася в його кишенях.

— Гумбольдт! — мимоволі вирвалося в нього. — Як вам удалося вибратися звідти?

— Хіба зараз це так уже й важливо?

— Але… Ви ж дали слово!

— Нам повернутися назад?

— Я… О, ні! — О’Ніл сховав ніж у піхви. — Ми маємо дуже серйозні проблеми, й ви, на мій погляд, могли б…

— Я теж так думаю, — учений швидко глянув у бік пагорба. — Дощ, чи не так?

Патрик кивнув.

— Уламки метеорита під дощем ростуть і розмножуються. Я ніколи досі не бачив нічого страшнішого!

— А чого ви дивуєтеся? Я ж казав, що це і справді рослина, хоча й із далекої зірки. Зруйнувавши кристал, ви спровокували процес розмноження. Цей осколок — насінина, з якої розвивається нова рослина. Я вже розповідав вашому босу, як це відбувається. Ви що, й досі мені не вірите?

— Сер Уїлсон вважав, що…

— Сер Уїлсон — клінічний йолоп. І, до того ж, безпринципна й жорстока людина. Дуже небезпечне поєднання.

Патрик хотів було щось заперечити, та замість цього опустив голову і промовив:

— Ви мали рацію. Все так і є…

На губах Гумбольдта з’явилася скупа усмішка.

— Як приємно чути тверезу оцінку.

— Я глибоко помилявся, — вів далі Патрик. — І якби існувала хоча б найменша можливість змінити ситуацію на краще…

— Боюся, ви запізнилися. Все найгірше вже сталося. І, зауважте, все це збігається з догонським пророцтвом. Зараз я бачу для нас єдиний вихід — накивати п’ятами звідси, і якнайшвидше.

— Виходить… ви гадаєте, що нам не вдасться зупинити цей оскаженілий метеорит?

Гумбольдт похитав головою.

— Не бачу, яким чином ми зможемо це зробити. Усе, що цій істоті потрібно для розвитку, — вода, тепло і силіцій, — тут в необмеженій кількості. І так триватиме доти, поки не закінчиться дощовий сезон. Крім уламків метеорита і їхнього потомства, тут більше нічого не залишиться. Дуже шкода, що я не можу повідомити вам нічого більш оптимістичного.

Тільки зараз Патрик перевів погляд на Оскара. З ним таки сталося щось незрозуміле. Хлопець тремтів усім тілом, стоячи поруч із батьком.

— Що з вашим сином? Щось він дуже змарнів. Чи можу я чимсь допомогти?

81