Скляне прокляття - Страница 84

Найманці скинули вгору рушниці, приготувавшись оборонятися.

— Зупиніться! — гукнув Гумбольдт. — Патрику, накажіть своїм людям опустити зброю.

— Але…

— Робіть, що сказано, інакше нам гаплик.

— Добре…

О’Ніл поспіхом рушив до озброєних чоловіків і почав їх переконувати. Врешті-решт, йому вдалося розтлумачити їм, наскільки складною є ситуація, й ті без зайвих слів кинули зброю на землю і здалися догонам. Наперед вийшов старий, закутаний у коричневий балахон, із різьбленим, чорного дерева ціпком у руці. Побачивши Гумбольдта, він широко посміхнувся.

— Друже!

— Убіре! — Гумбольдт кинув поводи Максу і поспіхом рушив назустріч старому. — Радий бачити вас при доброму здоров’ї.

Старий щиро зрадів.

— Ми чули гуркіт і боялися, що сталось лихо…

— На жаль, ми запізнилися. Справа полягає набагато гірше, ніж я гадав. Бачите? — Він указав на Заборонне місто. Не лише над хатинками, але й над навколишніми скелями височіли верхівки зелених монолітів. — Лихо насувається, як і передрікає пророцтво!

Макс хотів би почути, що відповість старійшина, та раптом його увагу привернув якийсь шум. Із-за спин догонських воїнів вийшли двоє жінок.

— Подивися, Гаррі! — він штурхонув друга. — Це ж Шарлотта й Еліза!

Відштовхнувши найманців, журналісти кинулися до жінок.

Зустріч вийшла сердечною. І сам цей момент був би чудовим, якби становище всіх присутніх не було таким загрозливим. До них долинав дедалі голосніший дзвін зелених кристалів, які розліталися на всі боки. І він не давав забути про страшну небезпеку.

— Не час радіти, — промовив Гумбольдт. — Нам треба діяти негайно, і діяти досить рішучо. Патрику, переведіть своїх людей через міст. Необхідно також з’ясувати, куди подівся Уїлсон. Можливо, хтось із вас його бачив?

— Я бачила, — кивнула Шарлотта. — Ми щойно збиралися перейти через міст, коли повз нас промчав вершник. Він поспішав так, ніби за ним гналася зграя голодних вовків, і миттю зник за деревами. Ми не встигли його зупинити.

Гумбольдт стиснув кулаки.

— Тоді ми маємо на одну проблему більше. Він забрав із собою один із осколків метеорита. Якщо він спроможеться добратися до Англії, станеться лихо.

— Якщо не заперечуєте, я владнаю цю справу, сер, — втрутився Патрик. — Я непоганий вершник. Крім того, добре знаю сера Уїлсона і хід його думок. Дайте мені рушницю, і я повернуся до вас разом із осколком.

— Прихопіть із собою й мене, — озвався Гаррі. Я маю до цього пана особливий рахунок.

— І я теж, — і собі промовив Макс, пригадавши, як Уїлсон мало не відрядив його на загибель у храмі. Утрьох ми матимемо набагато більше шансів.

Гумбольдт кивнув.

— Ну, гаразд. Беріть коней, зброю, і рушайте. Гадаю, що він не встиг утекти надто далеко. І бережіть себе.

— Будьте певні, — усміхаючись, відповів Макс. — Ми впораємося. А ви подбайте про хлопця. А, до речі, де наш Оскар?

Гумбольдт розгублено обернувся.

Його син зник.

59

Зрозумівши, що батько й усі інші вирушають до скельного мосту, Оскар повернувся назад. Усі були так заклопотані, що ніхто не помітив його зникнення. Чому він це зробив, хлопець і сам не міг би пояснити. Просто відчув, що так буде правильніше. Юнака кликав голос, надто владний, щоб на нього не зважати.

Місце, де стояв храм, було повністю вкрите зеленими кристалічними брилами. На їхніх блискучих гранях виблискували краплі дощу й час від часу виникали дивні візерунки з мерехтливого світла і тіней. Раз у раз склоподібні моноліти, обеліски й колони тріскалися, розколювалися і знову починали виростати аж до неба. Щоразу вони ставали вищими та масивнішими за попередні. Земля гула й здригалася під ногами, а повітря було сповнене звуків чужого життя.

Тут йому й самому схотілося заспівати. Тіло вібрувало, наче натягнута струна. У голові паморочилося, він ледве відчував власні руки й ноги. Хлопцеві здавалося, що він перетворився на білу, сповнену світлом хмаринку, яка легко ширяє у високості. Не залишилось ані звичайних слів, ані страху — лише звуки й образи, видіння з чужих світів і безмежна безодня між ними. Він відчував присутність істоти, яка прагнула гармонії та єдності. Вона шукала близькості, ба навіть більше — їй кортіло повністю злитися з ним. Тисячу років провела вона в цілковитому всамітненні, одержима тільки однією думкою — ніколи більше не залишатися на самоті. Вона прибули з неймовірно далеких світів і чекала на цей момент нескінченно довго.

— Вітаю тебе, Оскаре!

Голос прозвучав набагато виразніше, ніж раніше. Це був саме той голос, який колись врятував його від гієнових собак.

— Нарешті ти знайшов шлях до мене. Чому ти йшов так довго?

— Я не міг просто так усе кинути, — відповів Оскар. — Я зв’язаний, бо маю родину, друзів.

— Родина! — Істота видала кілька звуків позаземної краси. — Як чудово це звучить! Той, хто має родину, ніколи не буває самотнім.

— Так, це правда. Але родина створює і проблеми. Ти не можеш робити все, що тобі хочеться. Існують неписані закони та правила, і їх доводиться враховувати. Якщо ти їх порушиш, то завдаси болю іншим.

— Ти маєш слушність. Нелегкий тягар. Проте віднині тобі більше не доведеться про це думати. Тепер я — твоя родина, і ти не можеш зраджувати мене.

Оскар підійшов до найвищого зеленого моноліту й поклав на нього руку. Незважаючи на те що склоподібна речовина здавалася надзвичайно твердою, рука по лікоть занурилася всередину.

— Відчуваєш єдність?