Скляне прокляття - Страница 85

Оскар кивнув. Йому раптом здалося, що він з усіх боків оточений людьми. У багатьох була темна шкіра, та на зріст усі були невисокими. Принаймні, не вищими за нього самого. Всі вони були вдягнені у строкаті штани й сорочки, а їхні голови захищали гостроверхі капелюшки, що нагадували дитячі ковпачки. Люди обступили хлопця, простягали до нього руки, дивлячись на юнака з гострою цікавістю.

«Мабуть, це люди теллем, — подумав Оскар. — Народ, який колись доправив метеорит із Сахари на вершину столової гори. Які вони славні — як лагідні й добре виховані діти!»

Тільки зараз він помітив, що серед темношкірих траплялися й білі люди. Гордовиті, високі на зріст чоловіки й жінки у світлому одязі. В руках у них були книги, вони жваво перемовлялися між собою. Оскар упізнав панотця-місіонера, і той схвально кивнув йому.

Його увагу привернув іще один чоловік. Майже чорне від засмаги обличчя, пісочного кольору сорочка і штани з величезною кількістю кишень. На голові крислатий капелюх, на носі — окуляри, за якими виблискують розумні, сповнені цікавості очі. Саме такий вигляд мав етнограф Рихард Беллхайм до свого перетворення. Він тільки зовні скидався на того холодного й неприступного пана, якого Оскар бачив у Берліні. Помітивши юнака, він широко розкинув руки:

— Іди до нас! Стань одним із нас!

Трохи віддалік від інших сидів хлопчик. Він був напрочуд гарним, хоча шкіра його здавалася алебастровоблідою. В руках у хлопчика була палиця, якою він креслив на піску якісь фігури. Помітивши Оскара, він підвівся й попрямував до нього.

Юнак затамував подих. Одягу на хлопчикові не було, проте й оголеним він не був. Його оповивало щось на кшталт простирадла з тонких енергій, яке приховувало від погляду більшу частину тіла. Незважаючи на свій юний вигляд, він здавався мудрим і досвідченим, а в його очах світилася вічність.

Раптом Оскар зрозумів, що цей хлопчик тут — найголовніший.

Коли дивний володар наблизився, стало зрозуміло, що він тільки здаля здавався маленьким і тендітним, а на справді ж був удвічі вищим за Оскара.

Юнак розгублено розглядав незнайомця.

— Хто ти? — нарешті, запитав він.

На блідому обличчі з’явилася посмішка.

— Хіба ти не знаєш? Моє ім’я — Сігі-По. Так називається моя батьківщина, що розташована дуже далеко звідси.

— Ти… просто хлопчик?

— Тебе це дивує?

Оскар був неначе в тумані. Цей голос, це видіння. Все це було таким дивним, що просто можна було з глузду з’їхати.

— Ти й насправді так виглядаєш?

— Мій справжній вигляд, найімовірніше, злякав би тебе. Тому я й набув такої форми. Тобі подобається?

— А ти один такий?

— У твоєму світі — так. В інших — ні. — Хлопчик-гігант указав на небо. — Я маю дуже багато братів і сестер, які мешкають у космічних сферах. Ми шукаємо спільності та єдності. Декому з них щастить, і вони опиняються в таких густонаселених світах, як ваш. Ось і я, нарешті, виявився таким щасливчиком.

Оскар теж усміхнувся. Він має бути разом із ними. В присутності цієї істоти весь світ раптом засяяв райською красою. Так, йому дуже хочеться бути з ними…

Аж тут він згадав про Шарлотту. Що ж вона робитиме, якщо його більше не буде поряд із нею? Чи сумуватиме за ним? Перед його внутрішнім поглядом постало згорьоване обличчя коханої — і воно повернуло його до дійсності.

— Чого ти хочеш від нас? — запитав він, ледве промовляючи слова.

Хлопчик злегка нахилив голову і з висоти свого зросту подивився просто в очі Оскару.

— Хіба ти ще не зрозумів? Я тут, щоб з’єднатися з тобою. І не лише з тобою, а і з усіма живими істотами на цій планеті. Я маю багато про що вам розповісти. Дуже багато. Про Всесвіт, про інші зірки та планети, про всі світи, що їх я і мої брати й сестри відвідали колись під час своїх нескінченних подорожей. Адже, як я встиг зрозуміти, ви вважаєте, що, крім вас, інших розумних істот у Всесвіті не існує. Проте це зовсім не так. Розум розсіяно скрізь більш-менш рівномірно. Зараз ви — неначе вогнище серед ночі. Та, з’єднавшись зі мною, люди більше ніколи не будуть самотніми. Ніколи, розумієш?

Оскара охопило дивовижне відчуття. Голова йшла обертом. Йому здавалося, що він зробився легким, майже невагомим, і водночас, що якась частина його «я» відділилася від тіла.

— А якщо ми цього не хочемо?

Хлопчик здивовано скинув угору брови. Оскару ще ніколи не доводилося бачити такого бездоганно симетричного обличчя.

— Що ти маєш на увазі?

— А якщо нам немає діла до ваших вигадок про спільність? Якщо світ, у якому ми живемо, подобається нам таким, який він є? — При цьому Оскар знову подумав про Шарлотту і про те, яким щасливим він іноді почувався у своїй реальності.

— Але ж ви глибоко нещасливі, і я це відчуваю. В глибині ваших душ жевріє прагнення до захищеності й гармонії. Вам потрібні родини, материнське тепло, кохання й іще багато іншого. І далеко не кожний має все це.

Оскар відчував, як його тілом починає розливатися приємне тепло. Воно піднімалося від кінчиків пальців ніг усе вище й вище. Він неначе за одну мить перемістився в теплу печеру — і водночас дуже ясно зрозумів, що хлопчик здатний маніпулювати його почуттями.

Оскар зосередився й примусив себе повернутися до дійсності.

— Певна частина наших душ сумує, це правда, — сказав він. — Проте інша прагне волі. Щоб почуватися справді щасливими й задоволеними, нам іноді конче необхідно побути сумними й самотніми. Все це разом і робить нас такими, як ми є, живими людьми. Якщо забрати в нас те чи інше, ми втратимо половину нашої душі. Лише той, хто спізнав гіркоту печалі, здатний оцінити радість.