Скляне прокляття - Страница 89

О’Ніл розправив плечі й сухо усміхнувся.

— Від того моменту, як узяв на себе керування експедицією. Після загибелі Арчера й вашого дезертирства я виявився найстаршим за рангом серед тих, хто залишився.

— Дезертирство? Ти просто з глузду з’їхав! — Уїлсон і досі сумнівався, чи бува не є розіграшем усе, що тут відбувається. Ірландський гумор, як відомо, досить своєрідний. — Просто смішно сказати, — фиркнув він. — А тепер мерщій злазь на землю. Якщо допоможеш мені спіймати моїх коня й мула, то я, можливо, й не згадуватиму цей дурний інцидент. А якщо ні — молися Богу за свою шкуру. Я й досі командую експедицією, тож не сподівайся, що я подарую тобі таку нечувану зухвалість.

— Ви — нікчемний боягуз і дезертир, — незворушно заперечив Патрик. — Нікого не сповістивши, ви залишили загін, а це карається арештом і тюремним ув’язненням — це ваші власні слова. Тому не примушуйте нас застосовувати силу й будьте ласкаві підкоритися наказу.

— Нічого ви мені не зробите, — Уїлсон вихопив шпагу. — Першого ж, хто спробує мене схопити, я заколю, як свиню.

Гримнув постріл. Рука мисливця на метеорити смикнулась, а шпага відлетіла далеко вбік.

О’Ніл опустив рушницю.

— Не робіть дурниць, сер. Ви завжди вважали, що я нікудишній стрілець. Тож наступна куля може серйозно пошкодити якусь більш важливу частину вашого тіла. А тепер — руки вгору!

62

Шарлотта з сумнівом поглянула на купу дрібних деталей, над якою схилився Гумбольдт. Перед ученим лежали обидва лінгафони, розібрані до останнього гвинтика. Його чоло перетинала глибока зморшка. Вчений прикусив нижню губу. Чи вдасться йому змонтувати з цього мотлоху те, що він задумав?

Часу залишалося катастрофічно мало. Якщо нічого не вийде, зелені кристали доберуться безпосередньо до скельного мосту, й догони його зруйнують. Декілька найдужчих воїнів чекали сигналу, щоб гуртом налягти на важелі, які керували канатами й противагами механізму, що був призначений для руйнування мосту. Якщо догонам удасться привести його в дію, останній зв’язок із світом буде втрачено.

— Як справи, дядьку? — нетерплячо запитала дівчина. — Убіре щойно сказав мені, що, за даними розвідки, деякі моноліти вже займають головну стежку, що веде до мосту.

— Трохи потерпи, люба. Мені ще треба видалити один рулон магнітної плівки із пам’яті великого лінгафону й зібрати докупи інші деталі. Цей пристрій потребує забагато енергії. Все, що мені зараз потрібно, — зразки догонських співів, налаштування на необхідну частоту звуку й досить потужний динамік. Решта нам ні до чого.

— А коли все буде готове, що нам робити з твоїм приладом?

— Ти ж колись збиралася бути оперною співачкою?

— Так, але це вже в минулому.

— Пам’ятаєш підсилювач голосу, який я сконструював для Берлінського університету? Цей пристрій майже такий самий, але його завдання — відтворювати пісні догонів. Я й сам поки що не знаю, чи запрацює він зараз… Ну, ось і готово. Залишилося поставити на місце батареї, закрити кришку і…— Гумбольдт іще раз з усіх боків оглянув сірий металевий ящичок і залишився задоволеним.

Шарлотта недовірливо стежила за ним.

— Добре, давай спробуємо! — нарешті, промовила вона.

Гумбольдт натиснув червону кнопку й почекав кілька секунд. Спалахнула електронна лампа, яку вчений називав «чарівним оком». Поступово розжарюючись, вона світилася дедалі яскравіше. З ящика почулося легке шипіння й потріскування.

— Поки що все йде непогано, — зауважив Гумбольдт. — Підсилювач прогрівся. А тепер я порадив би тобі про всяк випадок затулити вуха…

Оскар здригнувся. Він дрімав, сидячи біля підніжжя гігантського моноліту, коли до нього долинув дивний звук. Та не просто звук, а ціла мелодія. Комбінація високих і низьких звуків.

Він підвів голову.

Знову!

Щось дивне було в цій музиці. Невідомо, чому, але ця проста мелодія викликала тугу й меланхолію, що віддавалися болем у серці. Перед його внутрішнім поглядом промайнули спогади дитинства й закружляли, неначе снігові пластівці, підхоплені крижаним вітром. Він побачив себе у класній кімнаті в домі Гумбольдта, за латиною. В грудях щось затріпотіло, неначе пташка, що намагається вирватися з кігтів хижака.

На очах заблищали сльози.

Похитуючись, він підвівся на ноги. Щоб не впасти, довелося спертися на моноліт, і юнак відчув, як він гуде та вібрує під його долонею…

Шарлотта затиснула вуха і здивовано подивилася на невелику сіру коробочку в руках Гумбольдта. Хіба це чувано, щоб така маленька штукенція видавала такі могутні звуки? Просто чародійство якесь!

Догони теж остовпіли від подиву. Одні з них застигли на місці й не зводили очей із лінгафону. Інші долілиць кинулися на землю й почали молитися своїм богам, благаючи про помилування.

— Я б сказав, що випробування пройшли успішно, — обережно усміхнувся Гумбольдт. — Зараз глянемо, чи впорається він із реальним завданням.

— Що ж, побачимо! — погодилася Шарлотта. — Хоча, скажу тобі, що особисто я ледве встояла на ногах. Боюся, що після цієї музики Вілма зроду віку не вилізе зі своєї схованки, — дівчина кивнула на сумку на своєму плечі, з якої було видно лише кінчик пташиного дзьоба. — Хоча слух у ківі й не дуже гострий, але й для неї це було вже занадто.

Гумбольдт кивнув.

— Хвалити Бога, мені таки вдалося збільшити потужність динаміків. Настав час випробувати, як діє пристрій на зелені кристали. Мені потрібен доброволець.

Шарлотта підвелася, витрушуючи штани.