Скляне прокляття - Страница 90

— Можеш розраховувати на мене, дядьку.

— Тоді почнімо. — Гумбольдт підійшов до Елізи й поцілував її. — Побажай нам успіху, люба!

— Нехай удача не залишить тебе! — прошепотіла та. — Я молитимуся за вас обох!

Кілька хвилин потому дядько з племінницею вже стояли біля скельного мосту.

Зелені моноліти майже впритул наблизилися до провалля. Дощ не вщухав. Із протилежного боку ущелини чувся дедалі голосніший дзвін і тріск — там народжувалися все нові й нові камені, загрожуючи сміливцям, які вийшли на міст.

Гумбольдт подивився в бік Заборонного міста.

— Ми ще маємо час для того, щоб відмовитися від свого задуму й повернути назад, — промовив він, і не можна було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно. — Але тоді зелені кристали захоплять весь світ.

— Ну ж бо, дядьку, все у нас вийде! Заради Оскара!

Гумбольдт усміхнувся.

— Не знаю, звідки в тебе стільки оптимізму. Принаймні, не від матері. Марія, моя сестра, завжди чимсь невдоволена. Добре, що зараз зі мною ти, а не вона.

Шарлотта скривилася.

Невже варто було про це говорити саме зараз? Відтоді, як вони висадилися в Африці, вона навіть не згадувала ні про матір, ні про отриманого від неї листа. А він ставив під сумнів усе, в що вона досі так непохитно вірила і що вважала природним станом речей. Цікаво, що скажуть її супутники, коли дізнаються правду про її, Шарлоттине, минуле?

Відігнавши від себе ці сумні думки, дівчина сказала:

— Починай! Вмикай свій ящик!

Гумбольдт опустив прилад на землю, прилаштував до нього розтруб, що слугував для створення щільного потоку звукових хвиль, і спрямував його в бік зеленого війська. До загрозливої стіни кристалів залишалося метрів десять, підійти ближче він не наважився, оскільки не міг позбавитися відчуття, що іншопланетна істота спостерігає за кожним його рухом. Хтозна, як вона поводитиметься, коли запрацює прилад?

Із цією думкою Гумбольдт натиснув червону кнопку.

63

Мелодія складалася всього з п’яти нот. Соль, ля, фа, потім фа малої октави і, нарешті, до.

Могутні й чисті звуки злетіли до неба, розірвали запону хмар і відбилися від гірських схилів. Луна підхопила мелодію, перекидаючи її від скелі до скелі й багаторазово примножуючи.

Все затихло. Тільки заспокійливо шумів дощ.

Шарлотта з тривогою дивилася на моноліти. Над скельним мостом і ущелиною висіла напружена тиша. Навіть зелені камені, здавалося, прислухались.

— Ти щось помічаєш?

Шарлотта втерла сльози, що мимоволі накотилися їй на очі.

Дослідник знову натиснув кнопку, і дівчині здалося, що потужні звуки розітнули її душу. Несподівано почувся тріск. Нібито на кам’яну плиту посипалися дрібні камінці. Потім — ще, і ще.

— Ось поглянь! — Шарлотта вказала на невеликий моноліт. Він розташовувався біля самого краю обриву й мав рівну, довершену форму. Несподівано на одній із його граней утворилася тонка тріщина. Вона почалася від самої землі й миттю досягла верхівки каменю. За нею з’явилася друга, третя, а потім ще і ще…

Мерехтлива поверхня моноліту зблякла. Замість смарагдової зелені виник якийсь бруднувато-сірий тон. Врешті-решт камінь упав на землю, розсипавшись на дрібні уламки, а там, де він стояв, залишилася тільки купка піску. З рештою зелених каменів відбувалося те ж саме. Шарлотта бачила, як вони один за одним перетворюються на сіруватий пісок.

Повітря сповнилося шипіння, нібито хтось відкрив клапан парового котла. Порив вітру доніс до них неприємний запах, що нагадував запах хлору. Шарлотта затулила ніс хустинкою.

— Здається, вийшло! — пробурмотіла вона. — Неймовірно, але в нас усе вийшло! Ану, спробуй іще раз, дядьку!

Оскар надзвичайно гостро відчував, як у нього всередині щось відбувається. Неначе його відморожені руки й ноги занурили в гарячу воду, й тепер вони нестерпно сверблять. Здавалося, все його тіло спершу перетворилося на лід, а тепер потроху відтавало.

Юнак не зміг більше стримуватися й застогнав. Йому довелося щосили стиснути кулаки і зціпити зуби. Навколо нього здригалися і репалися зелені моноліти. Прибульці з космосу зазнали на собі дію невідомої, але могутньої сили. Вібрація ставала дедалі сильнішою, а заразом і Оскарове тіло нестерпно боліло і свербіло. Повітря, яке він рвучко хапав відкритим ротом, здавалося йому пекучим, як вогонь. Дихати ним було неможливо. Не в змозі й далі терпіти цю муку, хлопець закинув голову назад і відчайдушно заволав.

— Ти чув це? — Шарлотта обернулася в той бік, звідки вітер приніс відгомін протяжного крику. На мить він заглушив шум дощу й тріск кристалів, що розсипалися на порох, після чого затих.

— Який жах, — задумливо промовила дівчина. — Ніби кричить смертельно поранена тварина.

— Тварина? — в голосі Гумбольдта почувся сумнів. — Та ні, швидше, це людина.

Шарлотті не треба було довго втлумачувати, що саме криється за цими словами.

— Боже правий, — схвильовано прошепотіла вона. — Ти гадаєш, що це…

Учений кивнув:

— Це Оскар, немає ніякого сумніву.

Тримаючись одне за одного, вони ступили у ворожі кам’яні хащі. Гумбольдт знову натиснув кнопку приладу. Моноліти навколо танули, неначе лід у гарячій пустелі. В їхньому лабіринті утворилося щось на кшталт широкого коридору, всипаного сірим піском. Там, куди сягнули могутні п’ять нот, страшні прибульці з космосу розсипалися на порох. Але хто знає, що може статися, якщо ці звуки долинуть до людини, яка інфікована ворожою формою життя? Шарлотта мимоволі згадала про бідолашного Рихарда Беллхайма, від якого залишилася тільки жменька піску, і здригнулася. Їй слід було тільки молитися, щоб зміни в організмі Оскара не набули такого ж само незворотного характеру.