Скляне прокляття - Страница 92


К оглавлению

92

Еліза просяяла:

— Виходить, я мала слушність? Моя ідея спрацювала!

— Спрацювала? — Гумбольдт підійшов до жінки й узяв її руки у свої. — Ти — наша рятівниця. Ці звуки і справді з якоїсь незрозумілої причини примушують кристали вібрувати, й ті розколюються зсередини. Це треба бачити: вони перетворюються на найзвичайнісінький порох. У піснях догонів криється величезна сила, набагато могутніша, ніж усі ми могли собі уявити. І ти єдина з нас змогла це зрозуміти. Якби це залежало від мене, то я присудив би тобі найголовнішу премію Берлінської академії, моя люба!

Жінка стримано усміхнулася:

— Навіщо мені якісь там нагороди? Люди набагато важливіші. А що тепер станеться з Оскаром?

— Нехай догони відведуть його до якоїсь хатини й дадуть виспатися. Згодом я огляну його. Мені здається, що його тіло вже зовсім очистилося. — Вчений глибоко зітхнув. — Але все ж таки був момент, коли мені здалося, що ми втратили його назавжди. Цього я ніколи не зміг би собі пробачити. Навіть не уявляв, наскільки він дорогий для мене.

— Ми всі відчували те ж саме, — сказала Еліза. — Але тепер із ним усе буде гаразд, я знаю точно.

Гумбольдт усміхнувся.

Усмішка все ще осявала його втомлене обличчя, коли почулися схвильовані крики догонських воїнів і десь удалині зацокали копита. До селища в’їхали троє вершників. Попереду скакав Макс Пеппер, за ним — Гаррі Босуелл. Останнім їхав Патрик О’Ніл, за яким підтюпцем біг захеканий Джейбс Уїлсон зі зв’язаними за спиною руками. Мотузкою, прив’язаною до шиї, його було припнуто до сідла О’Ніла.

Очі вченого зробилися холодними, як сталь. Він рішучо попрямував до вершників.

— Вітаю, панове! Бачу, що вам дуже поталанило!

— Нам допомогла зграя диких собак! — гукнув із сідла Пеппер. — Вони його трохи притримали й не дозволили втекти. Ми наздогнали негідника саме в той момент, коли пси вже ладні були пошматувати його на клоччя. Ось він, подивіться!

— Буду вельми вдячний вам, якщо, згадуючи мене, ви називатимете й титул, який було дано мені самою королевою! — люто прохрипів мисливець на метеорити. — Сер Уїлсон — саме так належить до мене звертатися.

— Перепрошую, вельмишановний сер, — по-блюзнірському вклонився Макс. — Щоправда, я не маю ані найменшої впевненості в тому, що вам і надалі вдасться зберегти почесне звання лицаря.

Рвонувши ремінну мотузку, він примусив Уїлсона вийти наперед. Той спіткнувся, зробив кілька кроків, щоб не впасти, й зупинився, люто дивлячись на оточуючих сповненим ненависті поглядом.

— Щойно я дістанусь до Англії, то, будьте певні, подбаю про те, щоб вас, О’Ніле, запроторили до в’язниці, — проскреготів він. — Я маю зв’язки за кордоном, у тому числі в Сполучених Штатах і Німеччині. І, гадаю, ви ще неодноразово матимете нагоду пошкодувати про те, що так поводилися зі мною.

— Не переймайтеся, пане, — відповів Гумбольдт, — ми своєчасно й докладно поінформуємо ваші «зв’язки» про те, як у критичній ситуації ви покинули своїх людей напризволяще й намагалися втекти, як жалюгідний злодюжка!

Уїлсон сплюнув. Його широке червоне обличчя було вкрите порохом і брудними розводами, а тому виглядало особливо лютим.

— Моя знахідка здатна спростувати будь-яку брехню!

— Так-так, ваша знахідка, — Гумбольдт блискавичним рухом витяг із потаємної кишені куртки мисливця на метеорити короб із-під сигар. — Боюся, мені доведеться вилучити її у вас. Це надто небезпечна річ, щоб залишатися в руках такого негідника, як ви.

Він покрутив у руках короб і відкрив її. Всередині, злегка пульсуючи, лежав мерехтливий осколок зеленого кристала. Гумбольдт поставив коробку на плескатий камінь і відступив на крок.

— Що ж, я гадаю, нам доведеться розв’язати цю проблему просто зараз.

За півхвилини від зеленого кристала залишилася лише жменька піску. Вітер швидко відніс димок і неприємний запах.

Запанувала вражена тиша. Пеппер не міг повірити своїм очам.

— Фантастика!.. — нарешті, видушив він із себе. — Як… ви… Коли?

— Трохи згодом я охоче відповім на всі ваші запитання, — усміхнувся вчений. — А зараз мені доведеться повернутися на той бік ущелини, щоб знищити решту вцілілих монолітів і окремих кристалів. Хтось із вас хоче піти зі мною?

Ніхто не встиг відповісти, тому що поряд пролунав сповнений шаленства крик. Еліза обернулася, й від того, що вона побачила, в неї похололо серце.

Уїлсону вдалося розірвати пута. Одним стрибком він опинився поруч із Патриком О’Нілом, вихопив у нього з-за поясу ніж і кинувся на Гумбольдта. В останню мить ученому вдалось ухилитися, проте лезо все ж зачепило його зап’ястя. Кров залила руку і цівкою заюшила на землю, але він устиг вихопити свою знамениту шпагу і зайняв захисну позицію.

Ніж Уїлсона знову промайнув у повітрі, і, якби вчений не відбив цей підступний удар, напевно, встромився б йому в плече.

Еліза вражено стежила за тим, що відбувається. Ремінь із сириці, яким було зв’язано руки Уїлсона, був завтовшки в півсантиметра. Це ж яку треба було мати надлюдську силу, щоб його розірвати?

Англієць знову кинувся на дослідника. Цього разу ніж влучив у клинок шпаги. Почувся брязкіт, посипалися іскри.

— Ви зруйнували мою знахідку! — Вени на шиї та лобі Уїлсона здулися так, що, здавалося, ось-ось лопнуть. — І ви заплатите мені за це, присягаюся!

Еліза бачила, що рана заважає Гумбольдту. Кілька разів шпага мало не випала в нього з рук. Учений був чудовим фехтувальником, проте, йому весь час доводилося відступати й захищатися. Тільки тоді, коли він перекинув клинок в іншу руку, йому трохи полегшало. Він почав тіснити титулованого мисливця на метеорити.

92