— Я повинен із ним побалакати. Судячи з усього, ми маємо справу з винятково небезпечним і безсовісним негідником.
— Здається, хтось іде!
Хорейс Баскомб вийняв люльку з рота і схопив гвинтівку. Щойно він помітив на протилежному боці ущелини якийсь рух. Від спеки повітря тремтіло, контури предметів розпливалися.
— Агов, прокидайся!
Поряд із фіговим деревом дрімав Мелвін Паркер. Стиглий інжир на обід і сюрчання цикад приспали його, та, ледве зачувши голос друга, найманець одразу скочив на ноги.
— Що там у нас?
— Гості. Там, на тому боці.
— Ти помітив, скільки їх?
Баскомб примружився. Надто яскраве світло. Африканське сонце вже починало його дратувати.
— Важко сказати. Двоє чи троє людей, а, може, й більше.
— Двоє, — невдоволено пробурчав Паркер. — Високий і трохи менший. Вони вже на містку.
Із цими словами він клацнув затвором. Баскомб і собі зробив так само.
Місце, звідкіля вони спостерігали за скельним містком, було розташоване ідеально з усіх боків. Звідси, з невеликого пагорка в тіні фігових дерев, можна було добре бачити всіх, хто наважився б наблизитися до містка. Навіть миша не могла б проскочити непоміченою.
— Дивно, — пробурмотів Паркер, коли незнайомці подолали половину шляху. — Щось вони не дуже схожі на африканців…
Баскомбу довелося визнати, що приятель має рацію. Непроханих гостей можна було б навіть прийняти за людей із їхної експедиції. Один із них, незважаючи на спеку, був одягнений у довгий сюртук, а в руці тримав ціпок. На другому була сорочка і штани на підтяжках, а на голові в нього красувався фетровий капелюх. Обидва були білими і скидалися на батька й сина років шістнадцяти. На його правій руці біліла пов’язка, а сам юнак був якимось хворобливо блідим. Обидва не мали при собі зброї, проте були досить рішучо налаштовані.
Коли до сховки найманців залишалося метрів із п’ять, Баскомб підвівся на ноги.
— Стій! Ані руш! Хто ви і що вам тут знадобилося?
Макс Пеппер із завмиранням серця дивився на старе місто. Воно збереглося так, ніби люди покинули його лише кілька днів тому. В кімнатах із низькими стелями вціліли столи зі стільцями, спальні було заслано солом’яною рогожею. На полицях стояли глеки та блюда, на стінах висіла зброя і прикраси, а попід ногами валялися дитячі іграшки. Лише самі мешканці, здавалося, розчинились у повітрі.
Та найсильніше враження справляв храм у центрі міста. Ні Макс, ні Гаррі ніколи не бачили нічого подібного. Вражало й те, що архітектура храму зовсім не була схожою на архітектуру інших будинків і громадських споруд. Ніби цей храм було зведено іншим народом, носієм іншої культури.
Однак, ця обставина, схоже, аніскільки не дивувала містера Уїлсона.
У душі в Макса знову заворушилися невиразні сумніви. А чи справді Уїлсон усе їм розповів? А чи був відвертий із ними? І навіщо знадобилася ця звіряча жорстокість у поводженні з догонами? Звісно, що мисливець на метеорити — людина честолюбна й рішуча, та хіба не можна було владнати справу за допомогою щедрих дарів і лестощів?
Після страшної бійні біля кам’яної загороди Макс і Гаррі навряд чи перемовилися парою слів. Фотограф уникав колишнього друга й намагався триматись якнайдалі від нього. Мовчання, що запанувало між ними, гнітило Макса. В минулому вони мали багато спільного й ніколи не сперечалися один з одним, але тепер усе було інакше.
Журналіст уже збирався було вирушити на розшуки Гаррі, але помітив, що до нього прямує Джонатан Арчер.
— А, Максе, ось і ви! Ми, здається, виявили те, що може вас особливо зацікавити.
Макс повагався, та все ж вирішив розшукати фотографа пізніше. Втім, іще невідомо, чи схоче Гаррі з ним розмовляти взагалі. Він закинув за плече свою репортерську сумку й пішов слідом за Арчером, котрий вів його до головного входу в храм.
Уїлсон заборонив усім членам експедиції не лише заходити до внутрішніх приміщень храму, а й узагалі, навіть близько до нього підходити. Мабуть, хотів зберегти всі його таємниці лише для себе. І поки Макс ішов через напівусохлий садок і піднімався широкими сходами, його супроводжували заздрісні погляди найманців.
Мисливець на метеорити чекав його на верхній сходинці.
— Радий вас бачити! Сподіваюся, ви відпочили після сутички з догонами? Ці дикуни злостиві й підступні, скажу я вам. Ви згодні?
— О так, сер.
— А як ся має ваш друг Босуелл? Він іще не втратив бажання й надалі супроводжувати нашу експедицію?
— Не беруся відповідати за нього. Гаррі не любить кровопролиття, він дуже м’який і товариський хлопець.
— Як і всі ми, — усміхнувся Уїлсон. — Проте іноді не варто цього демонструвати. А у випадку з догонами ми не мали вибору: переможцями могли стати або вони, або ж ми. Тому не переймайтеся.
— Ви маєте рацію, сер.
Розмова, здається, безглузда. То що ж знадобилося від нього цьому мисливцеві на метеорити?
Джейбс Уїлсон поплескав журналіста по спині.
— Ось і чудово! Ви, звісно, зараз запитуєте себе, навіщо я вас сюди покликав. Маю для вас сюрприз.
— Для мене?
— Звісно. На знак подяки за те, що ви врятували нас від берберів.
— Але ж це було нескладно, сер.
— Для загартованого вояка — так. Але ж ви цілком цивільна людина. Власне кажучи, це ми повинні були б захищати вас, а не навпаки. Тому я вирішив вас трохи потішити. І для цього, здається трапилася нагода.
— Правду кажучи, в цьому немає ніякої необхідності, сер.
— Не кажіть так, мій любий. Інакше й бути не може. Гляньте — храмова брама зараз відчинена. Зазирніть, будь ласка, всередину. Що ви бачите?