Скляне прокляття - Страница 69

Максу знадобилося чимало часу, щоб очі звикли до напівтемряви за порогом храму. Тільки тоді він помітив зеленкувате, злегка присипане піском узвишшя в центрі просторої зали.

— Що це таке? — здивовано запитав він.

— Це, приятелю, саме те, заради чого ми сюди прийшли. Оспіваний у легендах зелений камінь теллем — це і є Скляне прокляття!

Макс придивився. Тепер він уже почав розрізняти деталі. Камінь був доволі масивним. Замурований у підлогу храму, він був оперезаний кільцем із чорного, як оксамит, обсидіану й золота. Звідкілясь, нібито з-під поверхні каменю, виходило смарагдове світло. Видовище було просто чарівним.

— Заворожує, чи не так? — долинув до журналіста голос Уїлсона.

— Він іще прекрасніший, ніж я міг уявити, — відповів Макс. — Вражаюча знахідка!

— Вам надається честь піднести цей камінь у дар британській короні.

Макс здивовано глянув на мисливця на метеорити.

— Мені, сер?

— Саме так!

Уїлсон витяг із кишені документ, який підтверджував, що камінь переходить у власність англійської королівської родини. Під ним стояли підписи прем’єр-міністра країни й королеви Вікторії. Але там, де мало б стояти ім’я дарувальника, залишалося незаповнене місце.

— Без вас, Максе, нас би тут не було, — Уїлсон вийняв із сумки невеликий геологічний молоток і показав його журналісту. — Тому все, що від вас зараз потрібно, — зайти до храму, відколоти з допомогою цього молотка крихітну часточку каменю, повернутися сюди й поставити свій підпис під цим документом. Стара традиція, яку й досі шанують у нашій країні. Вам належить увійти до історії науки як першовідкривач, який виявив цей чудовий артефакт і дав змогу його дослідити. — Він із викликом втупився своїм здоровим оком у Пеппера. — Ну, що скажете, згодні?

— Не знаю, що вам і відповісти…

— От нічого й не кажіть. Насолоджуйтеся моментом мовчки. Можливо, це один із найзначніших епізодів вашого життя.

Макс був зовсім спантеличений. Уїлсон виявляв йому, людині, по суті, сторонній, та й, до того ж, американцеві, нечувану честь.

— Дякую вам, сер, — ледве видушив він. — Я невимовно радий.

Уїлсон перезирнувся з Арчером і простягнув Максу молоток.

— Ну ж бо, Пеппере! Творіть історію!

Макс узяв інструмент і вже підняв було ногу, щоб переступити поріг храму, коли десь неподалік почувся тупіт чобіт. На площі перед храмом з’явився один із вартових, яким було доручено охороняти міст через ущелину — Хорейс Баскомб. Обличчя його почервоніло від напруги, сорочка прилипла до спини.

— Сер, — хекаючи, загукав він. — Новини з мосту!

Уїлсон спустився до Баскомба, й вони про щось зашепотілися. Макс помітив, що обличчя мисливця на метеорити раптом на якусь мить зробилося дуже здивованим.

— Ти впевнений? — почув репортер його слова. — Ніяких сумнівів?

Баскомб похитав головою.

Уїлсон поставив руки в боки.

— Чорт забирай! Це вже стає цікавим. Приведіть сюди обох!

— Слухаюся, сер.

Щойно Баскомб пішов, Уїлсон повернувся до Макса, який чекав на нього на верхній сходинці. При цьому вигляд у нього був дуже замислений.

— Хто б міг подумати? — час від часу бурмотів він.

— Якісь проблеми, сер?

— Ні, жодних проблем, — усміхнувся Уїлсон. — Та, боюся, Пеппере, хвилина вашої слави трохи відкладається. У нас гості.

— Гості?

— Так. І один із них — людина, з якою я вже давно хотів познайомитися особисто.

47

Оскар збентежено глянув на чорні дула, що дивилися просто йому в груди. Крупнокаліберна армійська рушниця Генрі здатна зробити в тілі діру завбільшки з кулак. Щоправда, батько встиг прошепотіти йому у вухо, що їм нічого боятися, та він нізащо б не згодивої мати будь-які справи з цією парочкою бородатих невігласів.

Здоровезні хлопці, які від голови до п’ят вкриті татуюванням і, схоже, страшенні тупаки. Бійцівські пси, такі ж самі, як Берінгер — берлінський лихвар і колишній боксер. Вони розмовляли кокні, говіркою лондонських нетрів, проте з англійською, а особливо з просторічною, у Гумбольдта проблем не було, і, врешті-решт, йому вдалося порозумітися з цими шибайголовами.

Із усієї їхньої бесіди Оскар не зрозумів жодного слова. Добре, що Шарлотта, Еліза й Вілма залишилися в догонів. Принаймні, вони будуть у безпеці, навіть якщо в них із батьком нічого не вийде.

Незабаром вартові привели Гумбольдта й Оскара до храму. Виявляється, загін англійців отаборився в садку біля підніжжя величної споруди, в тіні старих гранатів. Усі найманці були крупними, суворими на вигляд чоловіками, які багато чого бачили на своєму віку. Дехто з них ліниво лежав у наметі, інші стиха бесідували, сидячи біля вогнища. Пахло смажениною. Оскар запримітив дерев’яні ящики, поряд із якими пірамідою стояли рушниці з багнетами на кінці. Праворуч, біля корита для водопою, стояли експедиційні коні та мули.

Не було ніяких сумнівів, що військову експедицію було заздалегідь добре підготовлено. Набагато краще, ніж їхню власну.

Побачивши чужинців, найманці замовкли і провели їх недовірливими й ворожими поглядами.

— Не втрачай мужності, мій хлопчику, — вчений стиснув Оскарів лікоть. — Усе буде гаразд!

Оскар мовчав. Згодом побачимо, чи мав рацію батько.

Неподалік від входу до храму на них чекало двоє чоловіків. Один із них був високим і худорлявим, із порізаним старими шрамами обличчям. Другий — трохи нижчий на зріст, але міцний і мускулястий, неначе бик голштинської породи. Під його широкими кущистими бровами виблискували очі, причому одне було звичайним, карим, а друге — небачене, сріблясто-сіре, з металевим вилиском.