Скляне прокляття - Страница 70

Гумбольдт, довго не роздумуючи, наблизився до кремезного чоловіка і простягнув руку:

— Сер Джейбс Уїлсон, якщо не помиляюся?

На широкому обличчі мисливця на метеорити з’явилася задоволена усмішка.

— Ви вгадали, пане Гумбольдт! Яке несподіване задоволення! Мало сказати, що я глибоко здивований, побачивши вас тут. — Німецька мова Уїлсона була дещо недолуга, та вчений досить легко зрозумів його.

— Мій подив іще глибший! — Гумбольдт секунду помовчав, а потім вимовив: — Дозвольте відрекомендувати вам мого сина й асистента Оскара Веґенера.

Оскар простягнув руку. Дивно, і як це Гумбольдту вдається зберігати цей світський тон? Враховуючи, що ці люди ладні розірвати нас на шмаття. Проте, схоже, що батько має якийсь план.

— Дуже радий, — чоловік міцно потиснув руку юнака. — Джейбс Уїлсон. А це мій ад’ютант і права рука Джонатан Арчер. Заслужений ветеран війн в Індії й Афганістані.

Гумбольдт кивнув:

— Радий познайомитися!

Чоловіки обмінялися рукостисканнями.

— Ви розмовляєте німецькою? — запитав Гумбольді у Арчера.

— Даруйте, що?

Уїлсон усміхнувся.

— На жаль, Джонатан вас не розуміє. Боюся, що я єдиний серед наших людей володію німецькою.

— То пусте, — бадьоро озвався Гумбольдт. — Тоді доведеться перейти на англійську. Можливо, мій син не все зрозуміє, та в разі потреби я йому перекладатиму.

— Дозвольте висловити вам свою глибоку повагу! — Уїлсон зібрався було продовжувати, аж тут пролунай здивований вигук. Голос видався Оскару надзвичайно знайомим.

— Карл Фрідріх! Як ти тут опинився?

Оскару довелося примружитися, щоб переконатися в тому, що він не помиляється. За кілька кроків від них стояв не хто інший, як… Гаррі Босуелл!

— Боже милий! — Гумбольдт кинувся до фотографа, і друзі обнялися. Потім Гаррі сердечно обійняв Оскара.

— Ось уже не гадав, що зустріну вас у такому місці, — усміхнувся Гаррі. — Невже немає таких куточків на Землі, куди б вас не закидала доля?

— Ні, якщо мова йде про унікальні події та факти, — відповів Гумбольдт. — Дуже радий тебе бачити, старий пройдисвіте!

— Та ви обидва, дивлюся, зовсім не змінилися. Хіба що Оскар трохи підріс. — Він поплескав юнака по плечу. — А як ся мають дами, Шарлотта й чарівна Еліза? Чи можу я їх побачити, вони з вами?

Гумбольдт кивнув:

— Залишилися на тому боці ущелини.

— І ви так само пхаєте свого носа у справи, що вас зовсім не стосуються? — засміявся Гаррі.

Оскару здалося, що фотограф сміється з відчуттям полегшення. Цікаво, яка справа його пов’язує з Уїлсоном і чим він тут займається? Що взагалі тут роблять усі ці люди? Та час відповідей іще не настав. Наразі була тільки радість від зустрічі з давнім приятелем.

— Як твої справи, хлопче? Все гаразд?

— Усе чудово, — широко усміхнувся Оскар.

Гаррі Босуелл йому завжди подобався. Разом вони пережили незабутні пригоди в Місті Заклиначів Дощу.

— А що в тебе з рукою?

— А, пусте, — відмахнувся Оскар. — Подряпина.

— Ніяк не очікував зустріти тебе тут. — Схоже, Гумбольдт був здивований не менше від Оскара. — Що ти тут робиш?

— Працюю. А ти?

— Напевно, теж… Але чим конкретно ти займаєшся?

— Усе той же Вандербільт, — усміхнувся Гаррі. — Він доручив мені супроводжувати експедицію Уїлсона, щоб зробити фотографії для журнальних репортажів і майбутньої книги. Пеппер також тут: веде регулярні записи й пише статті у «Глобал»… Аж ось він і сам іде сюди!

Із-за рогу храму з’явився сухорлявий чоловік із тонкими, ніби приклеєними вусиками, й попрямував просто до них. Оскар миттю впізнав співробітника «Глобал Експлорер», із яким доля вперше зіштовхнула його ще в Перу.

Уїлсон не пропустив жодного слова з цієї невимушеної розмови. Нарешті, він промовив:

— Я бачу, панове, що ви давно знайомі?

— Неймовірний випадок, — кивнув Гумбольдт. Обидва журналісти — наші старі друзі. Ще зовсім недавно нам довелося разом пережити безліч цікавих пригод.

— Яка забавна несподіванка… — Уїлсон на мить затнувся: — Джонатане, чи не приготуєте ви нашим гостям щось перекусити? І, будь ласка, вино з мого ящика. Не сплутайте: «Шато Петрус» номер п’ятдесят вісім. Ми просто зобов’язані відсвяткувати таку зустріч.

48

Трапеза тривала недовго, та навіть за цей короткий час Гумбольдт устиг викласти, що саме його привело сюди, — звісно, не дуже розводячись стосовно подробиць. Джейбс Уїлсон відмовчувався й уважно слухав. Якби хтось глянув на нього збоку в цю хвилину, то одразу помітив би, що вчений схожий на кішку, яка причаїлася й готується до стрибка.

— Ви розповіли нам захопливу історію, пане Гумбольдт. Але деякі питання обминули своєю увагою. Зокрема, мене цікавить, чому саме ви обрали такий складний і далекий шлях: над Французьким Суданом? Ви й справді хотіли відшукати камінь, чи існують якісь інші причини?

Гумбольдт спокійно витримав мертвотний погляд іридієвого ока.

— Ви уважний слухач, пане Уїлсон. Звісно, я мав на це дуже серйозні причини. Чи говорить вам щось ім’я Рихард Беллхайм?

— Ви маєте на увазі славнозвісного етнографа?

— Саме так. Беллхайм був другом моєї юності.

— Був? А що ж із ним сталося? Він помер?

— Навіть не знаю, чи можна це назвати смертю…

І Гумбольдт розповів історію свого старого друга починаючи з першої зустрічі й закінчуючи дивним і моторошним перетворенням під час святкування Нового року.

Уїлсон слухав із величезною увагою, проте й цього разу не зронив ані слова. Оскару чомусь здалося, що цей чоловік щось приховує. Можливо, мисливець на метеорити вже знає про все, що розповідав йому Гумбольдт. Натомість Гаррі та Макс були страшенно вражені, почувши оповідь ученого.